Раз край дороги Влас копиці волочив.
Вродило сіно — весело й робилось...
От як надвечір сонечко схилилось,
Мій Влас полуднувати сів.
Глядить — щось їде по дорозі...
Йому й байдуже, хто на возі...
Коли зближається — аж то Кіндрат,
Всесвітній кум і сват.
— Здоров, Кіндрате! — Влас гукає. —
Куди се бог носив?
— А на базар пашню возив, —
Кіндрат йому мовляє.
— Що ж, — Влас пита, — чи справивсь молодцем?
— А бач, вертаюсь порожнем...
Та що балакать нам про теє...
Ось попитай, що бачив я!
І, матінко моя!
Я бачив в городі такеє,
Що тільки в казці розказать.
Дивлюся — люди аж кишать...
Що, думаю, за чудасія?!
Покинув віз коло Гордія,
А сам побіг, щоб поглядіть...
Всі кажуть: треба заплатить.
Віддав я копу — нігде дітись...
Та вже ж було на що й дивитись:
Яких я бачив там звірюк,
Довготелесих та страшних гадюк,
Комашечок... А овечата?
Подивишся — аж сміх бере:
Такі малесенькі, як кошенята...
Хоч німець грошики й дере,
Та вже ж і диво, пане-брате!
— А бачив бугая, Кіндрате? —
Питає Влас, — учора був
У городі наш титар,
З ним їздив і Микола-писар...
Од них я чув,
Що є бугай над бугаями,
Неначе добрий віз з снопами...
— Який бугай? Я бугая
Не вгледів якось, пане-брате...
— Овва! Такий же ти, Кіндрате!
Таких Кіндратів бачив я, —
Уміють добре прибрехати...
Та цур їм! — лучче не чіпати...
|
