В якійсь далекій стороні...
В Німеччині... в Туреччині... Та ні!..
Таку ледачу пам’ять маю,
Що й не згадаю.
Далеко десь, серед чужих країв,
Пан на всю губу жив,
У розкоші, як пану подобає.
Суддею б то, чи що, служив
(Чи справді є там суд — хто його знає!..).
Жив хороше, і їв, і пив,
Нічого не робив,
Підписував, що скажуть люди,
Не знаючи, що з того буде.
Так живучи, про що тужить?
Два віки б жити,
Не сподіваючись умерти;
Та от біда: як набіжить —
Не заховаєшся від смерти...
Настав той скорбний час —
І панів вік погас,
Сказати просто — вмер, та й годі, —
Спокійно, тихо, мов заснув...
Засумували всі в господі,
Бо добрий господар він був.
Як не живи, а на тім світі
Про все одвіт оддай,
На панство не вважай,
Бо там не те, що у повіті...
Явивсь мій пан, стоїть, і жде,
І думає: «Ну, що то буде?..»
Аж дивиться — громада йде,
Усе старі, поважні люди.
— Ну, брате, — кажуть, — як ти жив?
Добро чи зло робив?
— А що ж, панове, — пан мовляє, —
Нічого не робив!..
Мене усяке добре знає!
Суддею був, для себе жив;
Про все мені було байдуже...
— Ну добре ж, — кажуть, — милий друже,
Гаразд, що так ти жив.
А нуте, братця, одчиняйте
Ворота в рай! Земляче, йди! —
Промовили діди.
— З якої речі? Потривайте! —
Озвався сивий дід,
Що біля царини знаходивсь, —
Ні, так не слід,
Щоб лежень та того сподобивсь!..
— Та ну-бо, — кажуть, — слід!
Яка б з його була робота,
Коли нічого він не вмів?
Він тільки б лиха наробив!
— Хіба... — промовив дід — і одчинив ворота.
Колись я в суді був і бачив сам
Якраз такого пана там.
Хороший чоловік, мовляли люди,
Плохий, нічого не бере...
От, думаю собі, і вмре.
То паном буде.
|
