Раз на лужку проворний Хлопчик грався,
Побачив Тінь свою і засміявся;
«От зараз, — каже, — я її вловлю,
На шапку наступлю,
Незчується і не вгадає...»
І, як метелик, Хлопчик полетів,
А Тінь попереду, неначе утікає,
Щоб не вловив.
Женеться Хлопчик дужче, прудче,
А Тінь ще лучче, —
Ніяк не дожене,
Бо сказано, мале — дурне.
Біг Хлопчик, біг, удовольнився,
Далеко бігти не схотів
І верть назад — як м’ячик, покотився,
Задихався, почервонів;
Неначе пташка в клітці, б’ється
Маленьке серденько його...
Коли глядить — а Тінь за ним женеться.
Мов ловить дратуна свого.
Знов Хлопчикові закортіло.
«Ні, — каже він, — мене не доженеш!
От я вернусь, на тебе кинусь сміло,
Тоді вже не втечеш!»
Плиг... плиг... і знов повітрилась робота.
Дуріє молода охота.
Ганяв, ганяв —
І не піймав;
Розсердивсь він на ту дурницю
І покотився на травицю,
Оддихать трошки, переждать.
Тим часом сонечко за хмарку закотилось,
І Хлопчикові знов побігать захотілось,
І знов він став шукать,
Усюди розглядать, —
Туди-сюди голівку повертає,
Де ділась Тінь — і не вгадає.
Як тая Тінь, так щастя між людьми:
І бачили, і знаєм ми —
Біжить воно за тим, хто не шукає,
А той, хто хоче, не піймає.
|
