Один мордатий Кіт до Щуки учащав;
Пройдисвітка зубаста знала,
Чого хвостатий кум бажав:
До берега частенько припливала
І щиро куманька свого
Карасиками шанувала,
А Кіт і не цуравсь сього,
Бо жирная мишва вже приїдаться стала.
Раз каже Щука так йому:
— Возьми мене мишей ловити. —
Дивуючись, кум глянув на куму
Та й засміявсь: — Надумалась дуріти!
Не навтішаєшся таким добром;
Карась і сам у рот тобі ускочить,
А хитрая мишва так іноді морочить,
Що треба буть мудровании Котом,
Щоб висидіть, неначе неживому,
І оком не моргнуть;
Буває, що всю ніч стрибаєш по-дурному
І ні однісінькій не вдасться в’яз звернуть. —
А Щука на своє хилила:
— Ет, вигадки! Велике діло — миш;
На що ярші — і тих не раз ловила...
Піду-бо я! Хоч раз мене потіш. —
Ніхто не бачив, тільки зорі,
Як ласий кум і шустрая кума
Через садок попхались крадькома
І зачинились у коморі.
Кіт на полицю зараз же стрибнув,
Бо там давненько був,
А Щука — у куточку
Сховалася за бочку.
От перед світом Кіт довідаться біжить —
Аж Щука без хвоста лежить:
Прокляті пацюки одгризли.
— Бач, серденько, в яку біду ми влізли!
Хвоста й нема...
Ніхто не винен — ти сама, —
Мурличе Кіт, — се справді штука!
Ну, що ж його тепер робить?
— Голубчику, рятуй! — тут простогнала Щука, —
На світі дай мені пожить...
У став мерщій пусти мене, мій друже,
До світа тут не доживу...
Хоч і нема хвоста — байдуже,
Як-небудь попливу. —
Побачив Кіт, що діло препогане,
Що, може, і йому вона в пригоді стане, —
Узяв куму, на спину примостив,
Поніс до ставу та й пустив.
Пішла між рибами про неї всюди слава;
Сміються всі, карасики найбільш:
«Догралася! Тепер мовчи та диш,
Безхвостая проява!»
На світі живучи, довіку вчись;
Що наробила здуру Щука —
Се всякому наука:
Чого не тямиш — не берись.
|
