Як тільки ясний день погасне,
І ніч покриє божий мир,
І наше лихо трохи засне,
І стихне людський поговір, —
Я йду до берега крутого,
І довго там дивлюся я,
Як із-за лісу з-за густого
Зіходить зіронька моя.
Багато зірочок блискучих
Розсипано по небесах.
Неначе квіточок пахучих
Скрізь по долинах та лугах, —
Одна вона усіх ясніше,
І краще всіх, і ближче всіх;
Її й вітрець не поколише
У тихих небесах святих.
Горить, як свічечка у бога,
Не відає й не чує, як
Отут, край берега крутого,
Сумує іноді козак.
Була у мене, молодого,
Ще ясна зіронька одна,
Та вже од вітру од лихого
Погасла, ясная, вона...
При їй жилося веселіше
І нічого було тужить,
Без неї стало і темніше,
І важче на сім світі жить...
Ой зіронько, моя ти любко!
Ще ж на світі зосталась ти.
Світи ж мені, моя голубко,
Серед мирської темноти!
Як тільки ясний день погасне,
І ніч покриє божий мир,
І наше лихо трохи засне,
І стихне людський поговір, —
Ти із-за лісу з-за густого
Зіходь на небо погулять,
Тебе край берега крутого
Щодня я буду виглядать,
На тебе, ясную, дивиться,
З тобою тихо розмовлять,
З тобою плакать і журиться,
Щасливу долю викликать...
|
