Що божий день, коханий друже,
Мені спогадуєшся ти...
Заблимав ранок, хуга струже, —
Але «між гори» треба йти.
І от рушаєш ти в дорогу:
Напівобтята голова,
Твою вважай що дітську ногу
Кайдан залізний повива.
Схопивши молот чи сокиру,
Ти в підземеллі хутко зник, —
І відгукнувсь в догоду миру
Нелюдським стогоном рудник.
Стомлений працею тяжкою,
Знов повернувся до тюрми;
Та не знайшов і там покою
Середи скреготу та тьми!
|
|
|
