Хай серце крається, хай збільшується рана,
Затроєна розпукою зневіри...
Душа моя, в сумну жалобу вбрана, —
Я певен: діжде свого свята — рана,
Зневаживши дрібні людські кумири.
Вона квилить собі, підтята на хвилину,
Та минув час, встає свідомість владно;
Я певен нині, що всі муки скину,
Що збережу завзяття до загину...
О доле, доле! Де ти ділась зрадно?
|
|
|
