Звечора дощ ллє, потоками хлинучи;
Вітер завив, так і б’є;
Стужа осінньої глупої півночі
Просто ступить не дає.
Лихо пекельне. В калюжах вся улиця.
Сумно старчиха бреде,
Спиною світить, під вікнами тулиться,
Схову нема їй ніде.
Хто пак над нею, нещасною, зглянеться?
Хто? — Ні чужі, ні свої.
Голод єдиний за нею скрізь тягнеться,
Не покидає її.
Він її душить щодня, щогодиночки,
Він не дає їй спокою хвилиночки,
Шепче одно: «Пропадай!
Тіло, слабіше билиночки,
В яму складай!»
Буря реве, ніч стає холоднішою.
Дука щасливий не спить:
Добре йому у палатах під кришею
Вина-горілочку пить.
Любо йому у теплі вигріватися,
Смішки справляти з гістьми,
Любо йому у розпусті купатися,
Вік потирати всіми.
Рота як слід він не вспіє роззявити, —
Зараз готове усе;
А мисколизи не знають, як славити,
Те вихваляють і се.
Саме тим часом старчиха знеможена,
Що вже не здужа й тужить,
Посеред улиці, вся заморожена,
Тілом невкритим дрижить.
Блудить, сердешна, кругом поторочею,
Ходить — себе продає:
Дука натішивсь красою дівочою,
Іншим її віддає.
Боже!.. Колись вона... Все те загинуло!..
Нині того не вернуть...
Щастя небогу навіки покинуло:
В прірву, чи що, їй пурнуть?
Вона не знає ні будня, ні празника,
Цілими днями не їсть,
Бійку приймає не раз від напасника,
Зносить наругу і злість.
Ні, не вернути тобі невернучого,
Кращим шляхом не піти;
Посеред гамору міста блискучого
Ласки ніде не знайти.
Всі тебе радо обсиплють прокляттями,
А положивши в труну,
Труп твій укриють поганими шматтями,
Вдягнуть в ряднину брудну.
Ні, рани серця тобі не загоїти...
Люди? До них не ходи.
Як прожила, так і згинеш чужою ти;
Щоб хто заплакав — не жди.
Так відпочинь хоч в могилу лягаючи;
Прийме сірому земля...
А багатир, перешкоди не знаючи,
Хай собі знову гуля!
Хто ж, як не він, отой дука прославлений,
Сю сироту загубив?
Хто, як не він, стиду, честі позбавлений,
Дівчину з розуму збив?
Хто, як не він, заманив її пасткою,
Потім швирнув на сміття?
Що ж? Вся громада віта його з ласкою,
Гнеться пред ним без пуття.
Знають усі, що він з’їдений пранцями,
Що він — паскуда кругом;
Але дівчата з такими коханцями
Пруться до шлюбу бігом.
«Що то за доля весела, гарнесенька!» —
Всяке гада, хоч мовчить;
А матері... кожна б рада-радесенька
Швидше дочку засторчить.
|
