Здорова, рідненька!
Жива ще чи ні?
Оце ти, сумненька,
Згадалась мені.
Стоїш, невеличка,
Дрібна та гнучка,
З чорнявого личка
Поникла така;
Достоту цікава,
Як перше була;
Ухмилка лукава
На губці лягла.
Хто погляд на листу
Змалює? На се
Не маю я хисту,
У погляді — все:
І ласка, і пильність,
І мрія свята;
І дружа прихильність, —
Не панська пуста.
І стома з журбою,
Здобуті в тюрмі,
І думка добою, —
Собі на умі...
То полум’ям пихне, —
Минула пора:
Швиденько затихне,
Мерщій замира.
Потемріли очі, —
Огонь погаса...
На плечі дівочі
Спадає коса,
Січеться, марніє,
Потроху линя...
Твій вік туманіє,
Своє доганя.
Збуріння пекуче
Із серця не б’є,
Чуття невсипуче
Себе не вдає.
Чимало по світу
Ти бачила зла,
Та жарту-привіту
Ніде не збула.
Вся кров’ю ти бралась
За рідні хрести.
На мить не цуралась
Святої мети.
Неволя спіткала
З пелюшки тебе, —
Ти правди шукала,
Забувши себе.
Прощай, серденятко,
Та згадуй, — аже?
Чи, мо, пташенятко,
Забула уже?
Бажала від мене
Малюнка свого, —
Прийми ж, моя нене,
Вподобай його.
Хоч, може, і рани
Зворушу твої, —
Від щирої шани
Спомини мої.
|
