Серед люду сиротою,
Серед гурту в самоті
Я блукав... Передо мною
В царстві тиші й супокою
Рух зростав у темноті.
Хуга вила на просторі,
Замела степи й село,
Відгукнулась сумно в борі...
Занімів я в дикім хорі, —
І журби як не було!
Все завмерло, думка спала,
Збувши горе дошкульне;
Але дійсність відживала,
Привид жаху викликала
І страхала знов мене.
Бо се рипнув хтось дверима,
Десь годинник цокотить...
Знову кара невмолима
Пронеслась перед очима,
Серце чує і тремтить.
Знову грізний голос кари,
Що на час було замовк,
Зворушивши сонні мари,
В темнім вигляді почвари
Доторкнувсь моїх думок.
Знов на дні душі глибокім,
Де я голос той сховав,
Моїм ворогом жорстоким,
Але й другом одиноким,
Він, пануючи, вставав.
І нема куди тікати
Від тих згуків світових,
Що женуть далеко з хати
І до віку будуть гнати,
Бо сі згуки в нас самих.
А кругом якась таємність —
Не вгадає розум мій...
І відчув я враз нікчемність,
І дурницю, і даремність
Людських дум і людських мрій!
Сном прибиті, мов маною,
Серед степу та лісів,
В тім німому супокою
Пеклом виють наді мною
Міліони голосів.
І хоча б які там чари,
А то рип нудний дверми
Та годинника удари
Все нагадують про чвари
З метушнею між людьми.
Не боюсь я пекла ночі...
Але що здалось мені?
Збіглись разом поторочі,
Пронизали мене очі
І зловіщі й навісні!
Вітра тихе повівання
Перейма мої думки
І найкращі спогадання
Виклика на глузування,
Рве зрадливо на шматки.
Поборовся б, так годинник
І байдужий рип дверми
Все спиняють... Мов провинник,
Або зборканий голинник,
Звик давно я до тюрми:
І блукав я поміж людом;
Серед гурту в самоті...
Невидимим якимсь чудом
Правий шлях здавався блудом
І губився в темноті.
|
