Зворушив я в серці муку,
Не знайду журбі кінця,
Бо побачив серед бруку
Клаптик свіжого сінця.
Зелененький клаптик сіна,
Що хтось витрусив з гарби, —
Се однісінька причина
Мого суму та журби.
Спогадалась рідна хатка
Серед тихих хуторів,
Коло гаю сіножатка,
Степ з піснями косарів,
І садочок, і струмочок,
Запашнесенькі квітки...
«Вийде в люди наш синочок», —
Шепчуть весело батьки.
Статись паном — мрії гарні...
Але рад би я втекти
Від задухи у писарні
В гай та, поки дні безхмарні,
В степ з косою потягти!
|
|
|
