Та вже ж мені, миле братство,
Не козакувати;
Позліталось хиже птаство
Моє серце рвати.
Позліталось, та й обсіло,
І клює помалу,
Та шматує хворе тіло,
Кида на поталу.
Ой, не так обсіли круки,
Як ті добрі люди...
Мов закуті, звисли руки,
Важко дишуть груди.
Гей, спинися, птаство чорне;
Зглянься, люта доле!
Хай мене ще раз пригорне
Моє рідне поле.
|
|
|
