Хай скажена хуртовина
Нас по світу розкида, —
Не сумуйте, бо година
Вже з-за хмари вигляда.
Так чого ж так серце рветься,
Загартоване давно,
Або інший раз озветься
Тихим стогоном воно?
Бо вчуває, що хоч стало
Розвиднятися вгорі,
А внизу ще світла мало
І далеко до зорі.
Що поки справдяться мрії,
Люди втратять силу ждать,
Ніч погасить всі надії...
Як же серцю не гадать?
Як не битись, не стогнати,
Обливаючись слізьми,
Коли давлять його втрати,
Наче ретязі тюрми.
|
|
|
