Без розкаю поморюся
По степах чужини;
Тільки часом зажурюся,
Що нема дружини.
В кого ради запитаю
У лиху незгоду?
Хто пригорне непристаю,
Сироту безроду?
Хто загоє чи розваже
Серденько недуже?
Хто, стуливши очі, скаже:
«Прощавай, мій друже!»
Ні з ким сісти побалакать
Чи покепкувати...
Доки очі — гірко плакать,
Вік спокутувати;
Врешті, згинуть одиноким...
Не мани, надіє!
Тільки по степу широкім
Вітер загудіє.
Знаю: овсі б не придача,
А панує туга;
То — моя єдина вдача,
То — моя одруга.
|
|
|
