Я виніс все... Кайдани та неволя
Ні світлих мрій, ні зваги не взяли;
Не здужала звалити зла недоля,
Так дріб’язки життя перемогли.
Я не тікав, зустрівшися з врагами,
І не ховавсь, лякаючись, на піч;
Цуравсь ходить неправими шляхами,
Утертими, а темними, як ніч.
Я не жалів, втерявши панську ласку
І супокій за милий рідний край,
Бо добре знав принадливу сю пастку,
Що інший рад ускочити, як в рай.
Одну я мав і радість і заплату,
Знеможений навалом лютих мук,
Що співчувать навчився в горі брату
І не здіймав на його зрадно рук.
А літа йшли; води втекло чимало;
І трапив я в нелюдський сей куток;
Вже бистрих крил у дум палких не стало
Від піклувань щоденних про шматок.
Усім годить, на примхи потурати,
А ті святі та щирі почуття,
Що вік не вмруть, подальше вглиб ховати, —
Хіба ж сього бажав я від життя?
Не смерть страшна, не довгий час неволі, —
Не важко буть героєм проти них;
А страшно жить, запрягшись мимоволі
В ярмо дурниць та клопотів дрібних.
Ні почуттям, ні марінням високим
Вже не злетіть ніколи догори;
І я дивлюсь на все журливим оком,
Жду не діждусь щасливої пори.
Вона іде; її побачать люди,
Що, може, ще і на світ не зросли;
А я... болять і стогнуть хворі груди,
Бо дріб’язки життя перемогли.
Я виніс все і виніс би ще більше,
Безмірно більш, коли б лишень знаття,
Що треба так... Нема нічого гірше,
Як буть живим і вмерти за життя!
|
