В ставочку Пліточка дрібненька
Знічев’я зуздріла на удці черв’яка
І так була раденька!
І думка то була така,
Щоб підвечірковать смачненько:
Ну, дейко! До його швиденько...
То збоку ускубне,
То спереду поцупить,
То хвостика лизне,
То знизу вп’ять підступить,
То вирне, то пірне,
То сіпне, то смикне,
Вовтузиться, ялозиться і пріє, —
Та ба!.. Та ротеня таке узєньке, бач,
Що нічого не вдіє!
Хоч сядь та й плач!
«Ой гіренько мені на світоньку, — мовляє, —
За що мене так доля зневажає?
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички; а нам на глум, на сміх,
Рот шпилькою неначе простромила!..
Ой правду дядина небога говорила,
Що тільки на світі великим рибам жить!
А нам, малим, в кулак трубить!» —
Так Пліточка в воді на долю нарікає,
А на гачку черв’як все хвостиком киває...
Черв’як кива — аж ось! Зі дна
Гульк щука!.. Бовть!.. Вона
За удку хіп!
А удка — сіп!..
З води шубовсь в окріп!..
«Ой лишечко! Оце ж як дядина збрехала!» —
Із ляку Пліточка сказала.
І більш не скаржилась на долю пліточок
За ласенький на удочці шматок:
Що бог послав, — чи то багато, чи то трошки, —
В кушир залізши, їла мовчки!
|
