Як паля в лотоках простісінько стримить,
Хоч хвилі як в неї бушують і бурхають,
Хоч на неї шматки із криги напирають, —
І Добрість так в біді і в лисі так стоїть.
Нехай гострить свою, як бритву, доля косу, —
А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу;
Наскочить на його коса, задзеленчить...
Хрусь надвоє!.. мов скло, а камінь все лежить!
Нехай, як хоче, море грає,
Нехай роз’юшений так, як бугай, Нептун
Тризубцем байдаки і човни вивертає, —
А човник Добрості, шамкенький, мов цвіркун,
Як селезень, на дно за качкою пірнає
Та вп’ять звідтіль наверх без шкоди виринає —
До берега ставка ціленький допливає.
Не любить Добрість сліз. Буває черв’яку
Всього, як кажуть, на віку!
Бува, що і її зле панство зневажає,
Мов товарякою, так нею повертає, —
Чи вже ж і голосить? І в лихоті своїй,
Розприндившись, скакать у яму їй живій?
Здихне там нищечком під ніс собі до бога,
Із лиха заспіва, та й за своє, небога!
Бо серце їй, що тьох, знай шепче, що той є,
Хто за терпіннячко спасіннячко дає.
Зна Добрість, що який бог змочить їй свитинку,
Той висушить з неї останню капелинку,
Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,
Та вп’ять пожалує, пригорне до себе.
Трапляється і те, що паплюга-брехня,
Із висолопленим жалом, неначе списом,
Як циндря гаспидська, до ворогів ганя.
Сектує на неї і позирає бісом;
Що заздрість з жовтими очима, мов жовтки,
З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,
Де ступить Добрість, скрізь копа під нею ями:
Пекельнії губки, мов пауки,
Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, —
Замість щоб мед з їх брать, одну отруту смокчуть!
А Добрість не вважа на злії язики,
Не пристають людські до неї побрехеньки,
І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,
То, стрепенувшись, вп’ять виходять з їх сухенькі.
Так Добрість чепурна виходить із брехні.
У неї ворогам одкази все одні:
Хто часнику не їв, той і смердіть не буде,
А добрий ворогів завсіди перебуде.
Псу вільно й на попа брехать, як кажуть, все
Собака гавкає, а вітер те несе...
Од злиднів не втечеш ні вдень, ні серед ночі:
У заздрості, мовляв Пархім, попівські очі.
Бог з нею!.. Їй — в зависть,
А Добрості — в користь!
«Сіль в вічі, в зуби їй печина», — Добрість каже
Та й хоч якій брехні сим словом рот замаже.
Як шкурка з бузівка у шевчика в руках
Або у лимаря в зубах,
Чого не витерпить, що їй не виробляють!
Смердячим дьогтем їй і жиром доїдають;
Крий боже! що їй мук, голубці, завдають!
І крутять, і вертять, і пруть, і мнуть, і труть,
І в дудку зцуплюють, і рвуть, і натягають,
І в сто погибелей муцують і згинають,
Що збоку чоловік, зирнувши, задрижить;
Подума: тільки вже на світі їй і жить!
Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку підіймає
І юхтою її або габельком величає;
І щоб за шкурку мав п’ять золотих узять,
То за габелька він не хоче й десять брать!..
Так Добрість на світі чим більш в нудьзі помнеться,
Чим більш, мов реп’яхів, лихоти набереться,
Чим сала більшенько за шкуру їй заллють, —
Тим більше за неї, де повернись, дають.
Адже ж за битого, наші батьки мовляли,
Небитих двох колись не раз притьмом давали,
Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!
Нехай в олійниці олійник тараном
Макухам завдає якмога гіршу муку, —
Так не завгорить їм, а здавить в каменюку,
Що потім чорта й сам вдовбе їх долотом!
Нехай вовтузають і Добрість кулаками,
Мов воскобійними нехай з неї клинками
|
