Уже верба слізьми плаче,
Аж до землі гнеться,
Соловейко не щебече,
Дівка не сміється.
Журба тяжко їх знудила,
Горем душу вбила,
Що було миліш на світі —
Одняла могила.
Зима Квітку ізсушила,
Годи підкосили,
Невмолима наша доля —
Її не впросили
Нам зоставить любуваться
Любу нашу Квітку,
І під старість утішаться.
Мов надворі влітку.
Нашу Квітку пахучую
Од краю до краю —
Серце горем обіллється,
Як тільки згадаю.
[1843]
|
|
|
