На Дніпрі

Євген Гуцало

— Шкода, що ми не взяли з собою Білочку, — з жалем сказав Ілько про їхнього домашнього пса.

— Клопоту не обібралися б, — заперечив батько. — Дворняга — це тобі не мисливський собака.

Тепер їхній дерев’яний човен плив по дзеркальній заводі, що ледь парувала туманом. Невдовзі пристали до зеленого острова, який білів пласким піщаним берегом. Батько скочив у воду, витягнув човен на сухе, якраз до вербового стовбура, прибитого сюди хвилею.

— Ось тут і кинемо якір, — сказав. — Кращого місця годі й шукати.

Ілько, сівши на стовбурі, стежив, як батько дістає з човна спінінги, вудочки, підсаку, саджалку, бляшанку з наживкою та торбину з приманкою, що гостро запахла підсмаженою соняшниковою макухою. Батько заходився розплутувати й готувати рибальські снасті і за якийсь час закинув вудочку, а там, нажививши черв’ячків на гачки, взявся до спінінгів. Спінінги були з маленькими дзвіночками, які мелодійно щебетали, поки були в батькових руках, а потім повтихали, і язички-бильця сторожко вмовкли.

— Тату, а навіщо дзвіночки? — спитав Ілько. — Ти цими дзвіночками скликаєш рибу?

— Та ні, — всміхнувся батько. — Риба сама дає знати, коли попадеться на гачок.

— Вона дзвонить у дзвоник?

— Ага, дзвонить у дзвоник.

— Щоб ти почув?

— Ага, щоб почув.

— І витягнув рибу з води?

— Ага, й витягнув рибу з води. — Усмішка знову майнула на батькових устах. — Тепер така риба розумна пішла, що калатає в дзвоники, як попадеться, кличе рибалку, щоб не проспав.

Ілько задумався, приглядаючись до спінінгів, на яких поблискували жовті дзвоники. Прозорокрила бабка примостилась на вершку спінінга, біля самого дзвоника, тріпотіла, здригалась, і ледь погойдувався язичок-бильце, але беззвучно.

— А риба вміє говорити? По-своєму?

— Мабуть, уміє. По-своєму...

— І щука розмовляє зі щукою, а линок із линком?

— Ага, як ми оце з тобою.

— От би навчитись розуміти їхню мову!

— А чого ж, може, колись і навчишся, якщо дуже хотітимеш... Роззуйся та роздягнись, бо важко в чоботях і куфайці. Назбирай палива, юшку варитимем.

Ілько послухався батькової поради, і вже скоро ступав босими ногами по вогкому піску. В густих верболозах збирав паліччя, як раптом почув тоненьке щебетання дзвоника. Прожогом кинувся до берега — батько, напружившись, змотував жилку, й за якийсь час на траві бився, спалахуючи сріблом, великий лящ.

— Він подзвонив! — сміявся Ілько. — Подзвонив!

— Ага, подзвонив, — радів і батько, — й каже: тягни мене, чоловіче добрий, швидше... Ану давай покладемо нашого ляща в саджалку.

З корми човна опустили саджалку зі зловленим лящем у воду, й Ілько знову подався у верболози збирати паливо. У верболозах пахло сухим жабуринням та прив’ялими водоростями, поблискувало перламутром безліч потовчених черепашок. Барвиста птаха з гострим чубчиком на голові пролетіла зовсім низько над Ільком, скрикнула, й той чубчик гойднувся вогнистим віхтиком.

— Тату... — озвався Ілько, вийшовши з верболозів і кинувши паливо на купу.

Батько порався з вудкою, з якої тільки що зняв колючого, як тертку, йоржа.

— Тату... — Ілько спинився за спиною в батька, що стояв на колінах.

— Та кажи, слухаю.

— Де все це взялось...

Батько, закинувши вудку в воду, обернувся до сина, сподіваючись побачити якусь знахідку в дитячих руках. Проте руки були порожні.

— Що саме?

— Все, — й Ілько повів головою, показуючи на довколишній світ. — Усе... Й Дніпро, й риба у воді, качки, чайки, дерева, кущі, трава... Ну, все!.. І коні, й худоба, й квіти...

— Споконвіку є... І Дніпро, і кручі...

— А де взялось? Народилось?

— Народилось.

— Коли?

— Так споконвіку, — не знаходив кращої відповіді.

Ілько знову подавсь по паливо, а батько, здивований його запитаннями, поглянув довкола так, наче вперше бачив і такий вересневий день, і повиту сизою млою ріку, й коричнево-рудий ліс на далекому гористому березі. Звідки гострокрила чайка в застиглому повітрі, крик її різкий, розпачливий? Звідки жовта квіточка, що росте біля вербового стовбура, приглядаючись широко розплющеним вічком до всього сущого? Звідки безмежний річковий простір, що манить, кличе, вабить удалечінь, наче там, за обрієм, є якась інша річка, інший острівець, інші береги?

Віддалеки вдарили рушничні постріли, й зразу ж показався Ілько з верболозів.

— Риба не дзвонить? А мені почулось, наче дзвонить...

Потім вони розклали вогнище, готували юшку. Юшка вдалась на славу — навариста, духмяна, з перцем та лавровим листям. Обідали на розстеленому брезенті, позираючи на ріку, по якій то пролітала швидкісна ракета, то моторний човен, а то повільно сунула велетенська баржа, вщерть навантажена крутобокими херсонськими кавунами. Тепер, ополудні, мла погустішала, і в її вогкій зелені сховалося сонце, і коли озивався мимойдучий пароплав, то гудок його видавався басистішим і стурбованішим.

— Про що ти думаєш? — запитав батько в принишклого Ілька. Хлопець закліпав повіками, наче заскочений на чомусь гарячому.

— Зізнаєшся чи не хочеш?

— Тату, — благально мовив Ілько, — ти не сміятимешся?