Соняшник

Євген Гуцало

Пірникоза витягнула шию, чи то придивляючись, чи то прислухаючись, завмерла надовго, але зразу ж і гулькнула під воду, — я навіть не встиг помітити, в якому напрямку вона кинулась. Проте якби я навіть помітив це, то однаково не вгадав би, де ж вона появиться, бо сьогодні вона вже не раз обдурювала мене отак, аж поки звикла й перестала звертати увагу... Пірникоза появилася в такому місці, що про нього наперед і не здогадався б, але тепер вона, мабуть, помітила те, що її схвилювало, бо негайно знову ж сховалася.

Мабуть, біля річки хтось новий. Може, якась тітка, що приходить сюди з села нарвати мішок трави. Або ж корова, що відбилася од череди й заблукала в лісі. Проте ніхто себе нічим не виявив — ні тупотом, ні шерехом. Я витяг вудку — чомусь на цю снасть і не клювало давно. Коли я настромлював на гачок черв’яка, поплавець другої вудки зненацька потонув. Я схопив її — і незабаром у траві скидався чималенький коропчак.

Тут завжди непогано клювало. Сюди, в ліс, майже ніхто з рибалок не навідувався — чи місця не знали, чи вважали за далеку дорогу. Але який справжній рибалка побоїться далекої дороги?.. Посеред річки стримів невеликий острів, лоза та лепеха, кілька верб, і я подумував про те, щоб перебратись на нього. Можна було б узяти оту впалу стовбурину грабову, що лежить одним краєм на березі, а другим у воді, — й переплисти, поклавши на неї одяг, казанок з цибулею, картоплею й сірниками та в’язанку хмизу, бо острів маленький, навряд чи назбираєш палива.

Парило на грозу. Повітря немов розпухало й набрякало лінощами. Дуби потемніли, в їхній задумливості водночас відчувалося щось вперте й погрозливе. Напливаючи з-за верховіть, хмари поволі клубочилися, стаючи то гранітно-сивими, то голубуватими з ліловим сяянням, то пір’їсто-прозорими. По воді засоталися брижі, вони гналися табунцями, то вистелялися доріжкою, і на їхніх гребінцях котилася білясто-зеленкувата тривога. Треба було встигнути до грози переправитись на острів або ж перечекати негоду тут. Я вирішив дістатися острова — там можна сховатися, наче в наметі, під гіллям розлогої верби.

У воді було тепло й затишно. Я озирнувся навкруги — пірникози ніде не було видно. Сонце востаннє, мабуть, сипнуло густою метелицею промені — й утопилося в щілині між хмарами. Вода й дуби подумали про щось лякливо-неминуче, бо посмутніли густим, шумливим смутком. Коли мій пліт був уже посередині між островом і берегом, я побачив хлопчака, який стояв на тому самому місці, де я недавно рибалив. Він появився так непомітно, наче не з лози вигулькнув, а вродився отам на піску. Його білу сорочку пухирив на спині вітер, і сорочка то опадала, то знову набухала тугим повітрям. Хлоп’як помахав рукою, ніби просив мене повернути назад. Я підняв над головою руку й помахав у відповідь — мовляв, нічого не розумію. Він приклав долоні до губ і закричав:

— Куди ви?

Я, тримаючись одною рукою за стовбур, другою показав на острів. Хлоп’як знову закричав:

— Рибу ловити?

Я ствердно гойднув головою.

— А ви плавати вмієте?

Я гукнув, що вмію.

— А не брешете?

Мимоволі я всміхнувся. Він, очевидно, помітив мою усмішку , і обличчя його стало сердитим.

— Не брешіть! — знову крикнув він.

Тим часом я благополучно дістався острова. На ріці дощові краплини особливо голосні — поверхня від їхніх ударів шумить, як берегова рінь під колесами воза. Я примостився під вербою, густе гілля якої не пропускало поки що й краплини, і закинув обидві вудочки у воду. А коли на двох вербових гілляках розіп’яв свого плаща, то вже й перестав думати про те, що намокну. Над лісом загорілася, а потім затріщала, ламаючись, блискавка, — і в її тремтячому світлі появилась зіщулена постать хлопчини на тому березі. Він стояв під дубом. Якийсь дивак, подумав я. Мабуть, з тих хлопчаків, що випрошують цигарку або гачок. Ну, добре, гачок у мене є запасний, віддам йому, але цигарки не дам, бо не палю.