На річці

Євген Гуцало

Зате оті три качури! Такі, наче з ними коїться щось. Заповзято починають метушитися довкола сірої качечки. То наче розбігаються по вузькому плесу до осоки й ось-ось зникнуть там, то повертаються назад до своєї обраниці — й кружляють довкола неї. Гордовито витягують голови, пришвидшують плавбу — і враз сповільнюють плавбу, наче хочуть завмерти, але зразу ж і знову кидаються в дивну завзяту плавбу довкола.

І пересвистуються! Чи то між собою пересвист ються, чи то озиваються до сірої качечки, мовби і її запрошуючи до танцю-грища, та вона мовби й не чує, не пристає на їхні запросини, якась байдужо спокійна. Хоч, може, й не така байдужо спокійна, бо поглядає на качурів цікаво, не тікає від них.

І сама вона сіра-сіресенька, непоказна, менша від качурів, а вони, омиті водою, сяють барвистим пір’ям, що іскриться.

— Ото ще невісточка, — бубонить баба Ликора. — Ти ж бач...

— Вони сваряться? — питаю. — Сердяться на качку?

— Сердяться на качку? — перепитує баба Ликора. — Ну й чудний! А чого їм сердитися... Не сердяться й не сваряться... Вони парубкують!

— Хто парубкує? — не тямлю. — Качури парубкують?

— А хто ж іще! Хіба не бачиш? Уже так стараються, так стараються один поперед одного. Стараються, щоб качка вибрала кращого поміж них, а вона й не квапиться вибирати.

— А чом не квапиться вибирати?

— Бо куди квапитися? Ще вспіє... Аби потім не дмухати на холодне...

Здається, баба Ликора глузує з мене, бо язик у неї гострий, мов молода осока. Придивляюся — ні, таки не глузує, її темне лице кольору гречаного меду світиться тоненькою, наче місячне проміння, усмішкою.

Тепер уже, дивлячись на плесо, починаю розуміти, що качури справді не сваряться між собою й не сердяться на сіру качку, а залицяються до неї. Може, й не парубкують, як ото каже баба Ликора, а все-таки залицяються. Ген які вони славні в плавбі, ген як чудно гнуть колінця на воді, то розбігаючись, то збігаючись, то припадаючи шиями до води, стелячи їх по поверхні, то хвальковито витягуючи вгору. Й то ж качури не просто собі висвистують, а співають для качки, й кожен старається якомога майстерніше, але ж не винуваті, що не вміють по-солов’їному, а лише по-качиному. І сама сіра качка вже не видається мені байдужою, як досі, а цікавою й пильною. Та й розумниця ж, бо справді приглядається до качурів, які то вони вдатні, бо справді вибирає кращого з-поміж них.

А який з трьох кращий? Усі троє чудні й славні.

Раптом щось полохає їх, якийсь неясний погрозливий звук, що забринів у чутливому повітрі, вмить обірвавшись, — і качок на плесі мов не було: сіра качка пірнає під воду, з качурів хто поспішає слідом за нею, хто прожогом у лепеху. Може, де вигулькнуть на річці? Пропали безслідно, вже й вода по них вгамувалася, стала дзеркально чиста.

Забуваючи про відра та коромисло, баба Ликора стежкою понад берегом ступає ліворуч, поміж лози, а я вже — слідом за нею. Йде з чутливою та обережною рішучістю, наче відає якусь таємницю, яка чекає десь зовсім близько, неподалік у кущах.

Поминувши левади за городами, виходимо на купинистий луг, порослий вільшиною. Тут річка ширшає, а на річці більшає зелених острівців з рогози та осоки.

— Бачиш? Чуєш?

Зовсім почуднішала баба Ликора: темні її щоки гречаного меду мовби підпалено рум’янцями, пашать і жевріють, а в зглибілих очах на самому їхньому здаленілому денці мерехтять загадкові світлячки.

І я сторожко приглядаюся та прислухаюся.

Що тут коїться, що тут тільки коїться!

Спершу мої очі розбігаються навсібіч поміж зеленими острівцями, гублячись поміж пташиного буйного шарварку на річці, бо так багато тут качок, і гомін їхній долинає — ближчий і дальший гомін. Але згодом очі мої прикипають до двох крижнів, що залицяються до качки. До невісточки, як то сказала баба Ликора.

Голови в качурів-селезнів зелені, аж блищать сяйливим зеленим блиском, і шиї спереду так само виблискують. І — білі кільця на шиях, немов обручі, які перепиняють оте зелене струменисте сяйво, аби воно з качурів-селезнів та не постікало на воду. А які дзеркальця в них на крилах — фіолетові, облямовані чорною та білою смужечками. І — пласкі зелені дзьоби.

Крижні-селезні, плаваючи довкола качки, голосно перегукуються — так, наче не чують один одного, хоч і близько. Наче докричатися один до одного не можуть. А качка, спокійна, стиха плаває поміж них. Далі селезні зближаються й починають тручати одне одного — то боками, то грудьми.

— Чого вони б’ються?

— Не мирять через качку, хіба ти не тямиш.

— А чом качка не помирить їх?

— Ото помирить, як вибере собі кращого та дужчого.

Качури-селезні вже не просто відпихають одне одного від качки, а й войовничо стріпують крильми, й завзято чубляться, аж пір’я летить на воду. И ніхто не хоче поступитися. Хто з них кращий, хто дужчий? Не знаю. І вони, либонь, не знають. І качка теж поки що не знає, інакше б уже вибрала собі до пари.

Очі мої відриваються й летять на весняний простір зголубілої річки, над якою вже розтануло бліде молоко туману, тепер вода — в сонячних переблисках, де-не-де сизіє пасемцями тремткої пари.

Отам, біля найближчого зеленого острівця, видніють сірощокі норці. Також два селезні біля одної качечки. Але не б’ються, не чубляться, не кричать. Як заворожені, селезні водночас наче розбігаються від качечки в різних напрямках, далі водночас повертають до неї і пливуть назустріч один одному, а то вже вони пускаються по колу довкруж неї, а то вони пірнають під воду — й виринають водночас, тримаючи в дзьобах по кілька стебелець водяної кропивки, а то вони вже зійшлися груди в груди й торкаються дзьобом дзьоба. Напружуються — й спинаються догори стовпчиками, стоять — хто довше отак встоїть, тримаючи в дзьобах кропивку.

Славні які норці — спинки в них чорні, блищать, на потилицях чубчики, вузькі білі смужки на шиях. І ще — жовтуваті дзьоби, наче там цвіт кульбабки світиться... Хто з них кращий? Славні обоє. Тому, либонь, і важко смирній качечці вибрати поміж них собі до пари, бо обоє до душі.

А далі, а далі... Куди тільки поглянеш, скрізь на річці видно качині танці, качині зальоти, качині любощі. В баби Ликори таке цікаве та радісно посвіжіле обличчя, мовби вона помолодшала на багато років. Мовби вона бодай трохи повернулася в свою молодість, у яку мені вже нізащо не зазирнути.