Лелеченя

Євген Гуцало

Очікує все: саме повітря, пронизане лагідною втомою, хати, садки, які простягли догори вузлувате гілля. Очікує верба, що стоїть у лузі, очікують схудлі за зиму стіжки сіна попід хлівами. Очікують посиротілі чорні гнізда — на грабі, що росте на подвір’ї в дядька Мальованого; на скособоченій, підпертій стовпцями стодолі тракториста Гаркуші; на бересті біля школи; на гребені стріхи в язикатої Домки; а також на хаті, біля комина, і в них, Грипечуків.

І одного надвечір’я на далекому кутку проростає у весняній тиші чийсь високий, безпечно-радісний голос:

— Летять!

Од того крику ще нічого не зміниться, не оживе. Тиша ще дужче загукне — хоч край ножем... Та вже ближче раптом озвуться чи два голоси, чи три, замайорять солодким здивуванням:

— Летять! Летять!

І небо повищає. Воно стане бездонне, як людська душа, і в ньому нишпоритимуть погляди, сягатимуть далеко й глибоко.

Вже зовсім близько десь проростає сполохано-швидко, щасливо мовлене “летять!” — і ось появляється в небі малий сірий шнурок. Спершу повзе, як гусениця по листу, та скоро видовжується, розбивається на окремі цятки, які стають грудочками, і, дивись, передня грудочка вже має крила, летить на них швидше, і та грудочка, що посувається другою, також наче пірнула вперед, бо і в неї є крила. Весь ключ махає крилами, лелеки курликають, сурмлять у натомлені сурми, а дітлахи, жінки, чоловіки позадирали голови, і в їхніх очах пливе по маленькому лелечиному ключеві: пливе від берега до берега по синіх, чорних, сірих, карих водах.

Пролетіли, вже не видно, а здається, що в повітрі все ще курликає щось і курликає.

Потім уже проносяться ключі — летять вдень, вранці, чутно смерком, ніби весь світ зіп’явся на крила, переселяється... Всі вже позвикали до пташиних перельотів, як одного разу лелека, покружлявши, опускається на той граб, що росте на подвір’ї в дядька Мальованого, потім якось непомітно такий самий повітроплавець виростає на стодолі в тракториста Гаркуші, думають: це один лелека чи й справді уже два, як несподівано помічають біля школи третього. І село міняється. Наче й нічого не сталось, і свята нема, а на обличчі в кожного — ніби щось таки сталось, ніби свято. Покращало кругом, посвітлішало, та й весни наче добавилось, і люди якось одмінились.

Грипечуків син, Андрійко, вже й не сподівається, що повернуться до них лелеки, які жили на хаті минулого року. Десь у дорозі заблудились чи знайшли собі ліпший край і краще гніздо в тому краю. Та якось, ідучи рано до школи, зиркнув угору й закляк: на гребені хати ходила їхня лелька й весело позиркувала навкіл. Хлопець, зрадівши, закричав до неї, а лелька й на нього весело подивилась та, пізнаючи, гойднула головою. Зашумів старий лелека, важко опустився, впиваючись пазурами в стріху. Також упізнав Андрійка, бо хоч дивився прискіпливо, але без страху, як і без гніву.