Сліпий Сень

Євген Гуцало

— О-о, кріт землю риє, — зводить брови Сень.

І справді — коноплянка обзивається, на яку чомусь, окрім Сеня, ніхто не звернув уваги; удод важко ухнув раз і вдруге, ніби налякати хоче когось; сова прошелепала в повітрі, війнувши навколо себе ляком; ласка в городі тінню ковзнула; глянули на грядку, а там земля горбиться, той горбочок витягується-витягується, бо то його кріт розмотує.

Отакий Сень!

Орчик до нього заходить часто. І варто йому лише поріг переступити, як Сень зразу ж кричить назустріч:

— Орчик навідався, здрастуй!

— І як ти вгадуєш? — завжди дивується Орчик.

— Дивак ти! — сміється Сень. — Вгадую, бо ти ж клишоногий трохи, ходиш примітно.

— Який же я клишоногий? — наче аж сердиться Орчик.

— Не віриш? А чи я брешу тобі коли? — регоче Сень. — Хіба я збрехав, що це ти прийшов?

— Добре, — заспокоюється Орчик. — Ходімо до річки...

Вони часто ходять удвох — у поле, до лісу, по сільській околиці. Іноді Орчик водить свого товариша в кіно, Сень слухає уважно, не передихне. І до школи його пускають часом, на уроки. В класі Сень теж сидить так, наче його й немає тут. Учителі навіть за приклад його ставлять, кажуть, що був би з нього найзразковіший учень.

І ось вони йдуть до річки. Є в Сеня грушова палиця, якою він обмацує дорогу. Коли попід тином іде, то по тину постукує, коли між деревцями — кожен стовбурець палицею намацує. А зараз, ідучи поруч із Орчиком, злегка по бур’янах тим костуром проводить, щоб у рів не впасти.

Розказує Орчикові по дорозі:

— Оце ми біля Гарбузової хати йдемо...

— Ніби я не знаю! — знизує плечима Орчик.

— З Гарбузової хати, — незворушно провадить Сень, — завжди кислим сиром тягне. Вони ж свіже молоко не п’ють, а сир віддушують, щоб на базар занести.

А трохи далі:

— О, це ж Кононець на велосипеді їде... Чуєш, як у нього ланцюжок деренчить, а в каретці порипує так, ніби посвистує. — І кричить назустріч велосипедистові: — Здоров, Кононець! Куди це ти рипиш?

Губатий Кононець, їхній сільський листоноша, відказує:

— Риплю на пошту, а потім рипітиму з пошти.

— Мені пишуть?

— Пишуть, тільки листи забувають відправляти.

— Ну ти нагадуй!

Далі йдуть. Сень знову за своє:

— А тут Германець живе, бо гуси заґелґали, закричали так, наче ми не люди, а вовки... Тут школа... Зайдемо? Уроки вже скінчились, та нічого.

У школі Сеневе лице застигає, насторожується. Насторожуються губи, ніби вони ось-ось мають щось покуштувати, або ж покуштували, а тепер іще втішаються вдоволенням. Сень випинає груди вперед, ступає повільніше й зовсім невпевнено. Зрештою, зупиняється під стіною в коридорі й прислухається. Ніде ні шереху, ні звуку.

— Ходімо у твій клас, — каже Сень.

У класі він сідає за парту і, поклавши перед собою руки, підводить голову рівно й високо. Про що він думає? Орчикові починає здаватися, що товариш вловлює те, що тільки йому одному й властиво вловлювати, а тому раптово проймається до нього особливо дружнім і добрим почуттям. Хочеться підійти й погладити йому руку, проте Орчик стримується чогось.

— А що таке географія? — обзивається Сень. — Ви її тут вивчаєте?

— Тут... Я вже тобі розповідав.

— Це все про чужі країни? І про чужих людей?.. Про тварин, птахів? А як же це так — люди і птахи разом?

— Люди, птахи, копалини, промисловість...

— І як це все можна змішати докупи? Як на мене, то я окремо вивчав би всіх чужих людей, окремо — птахів різних, як вони співають, окремо — ліси... А скажи, по інших країнах такі ж самі лелеки, як у нас?

— Мабуть, такі, тільки звуться по-іншому...

— Як же це по-іншому, коли лелека і є лелека?

— Ну, по-їхньому.

— А зозулі в них є? Що роки лічать? “Зозуле, зозуле, скільки мені жити?” А вона: “Ку-ку! Ку-ку!”

— Мабуть, нема, — зітхає Орчик. — Де ж їм таких зозуль мати, як у нас. Одного разу прилетіла на нашу леваду вранці, то аж до полудня кукала. Це ж стільки років обіцяла!

— Зате в нас носорогів нема, — каже Сень.

— А навіщо нам носороги? — дивується Орчик. — Щоб це ми з ними робили? Ще чого!..

— А хай! — безпечно править своєї Сень. — Вони б нам нічого не робили, і ми їм нічого.

— Гм... — дивується Орчик. — Ну, ходімо вже.

Йдуть до річки. Орчик вибирає, де мілкіше, і вони купаються. Сень забродить у воду поволеньки, боячись підняти високо ноги, а руки тримає так, наче ось-ось упаде. Орчик же біжить хутко, підстрибує, навколо нього летять бризки — йому ця річка не страшна, перепливав од берега до берега не раз, хоч і широка. Пірнає, пливе наввимашки, знову пірнає, розплющуючи під водою очі й намагаючись побачити бодай одну рибу. Проте не бачить нічого, а тільки підсліпувате каламутне течиво, в якому блідо розсіяне сонячне світло. Далі набирає в себе повітря, лягає на спину — так пливе на хвилях; і коли вуха занурюються, то в них народжується дратівливий біль од гуркоту далекого моторного човна.

Потім повертається до Сеня. Той лежить на піску й дивиться в небо. Орчик підсідає до нього і, сміючись, береться щось розповідати, проте Сень не обзивається. Орчик і собі лягає горілиць — перед ним одкривається чиста блакить, і така ж вона легка й бездонна, що, здається, в душі твоєї ось-ось виростуть крила й вона птахою полине у височінь. Сяє небо, велике й дивне, і таке воно усміхнене, ніби теж здатне радіти, як і людина, ніби й воно може бути щасливим.

Раптом Орчика пронизує проста й страшна у своїй простоті думка, що Сень нічого цього не бачить. Отак лежить горілиць, а в очах його пустка, морок.

— Про що ти думаєш? — не витримує він мовчання й нахиляється над Сенем, а в того обличчя — біле й незворушне, ніби поле, на яке не впала жодна зернина.