Вигадники

Євген Гуцало

Мати Варвара стала під розквітлою липою, що гула бджолами, й очам не вірила, дивлячись на своє обійстя. Не вірила, що бачить явину, а не сон.

У купі жовтого річкового піску, зарившись до пояса, сидів її білочубий Михайлик. І нагортав ще більше на себе піску, наче й того, нагорнутого, здавалося мало. А біля Михайлика стояла білокоса дівчинка в короткому волошковому платті і з залізної лійки поливала Михайлика водою.

Вода з лійки розсіювалася віялом, ллючись на схилену синову голову, мерехтіла в нього на плечах, на грудях.

— Ви ото що тут затіяли? — вийшла з-за липи розгнівана мати Варвара.

— Я поливаю квітку, — відповіла дівчинка, зовсім не злякавшись сердитої жінки, яку бачила вперше.

— Яку квітку?

— Ну, квітку поливаю.

Мати Варвара пильно вглядалася в пісок довкола Михайлика, сподіваючись побачити квітку, про яку говорила дівчинка, але нічого не бачила.

— Де ж та квітка?

— Він — квітка...

— Михайло — квітка? — все ще не могла зрозуміти. — А навіщо ти його поливаєш водою?

— Бо спека, бо все сохне.

І дівчинка із ллянистою головою повела довкола рукою — на садок, на город, на клумбу під хатніми вікнами. Справді, в садку, на городі та на клумбі зелень та квіти прив’яли від гарячого сонця.

— Ти боїшся, що Михайлик зів’яне, мов квітка?

— Михайлик уже не зів’яне, бо я його добре полила, — засміялась дівчинка, замерехтівши двома віночками крейдяної білини зубів.

І тоді мати Варвара запитала:

— А ти сама не зів’янеш, коли кругом така спека?

— Ні, — безпечно відповіла.

— Чому?

І нарешті озвався Михайлик:

— Мамо, Надійка не зів’яне в таку спеку. Вона — також квітка, я вже її поливав, а тепер настала черга мене поливати.

Ну, що зоставалося діяти матері Варварі? Вона, як і досі, витягувала відром із криниці воду й поливала капусту, огірки та помідори на городі. Годилося б вранці, але вранці ще так не смажило сонце, вранці хіба можна було здогадатися про оцю спеку? Та й до вечора чекати не хочеться, щоб полити городину, бо коли не полити ось зараз — до вечора й вигибіє городина.

Авжеж, діти з неї беруть приклад. І не так Михайлик першим узявся мавпувати, як, либонь, оця Надійка. Бачиш, тільки вчора-позавчора приїхала з міста в гості до своєї бабуні Кирилівни, а швидко оговталася в селі, вже й верхи на Михайликові їздить, доскоцька з неї дівка виросте, коли вже змалечку отака.

З городу знову прийшовши до криниці по воду, мати Варвара глянула — й знову очам своїм не повірила.

Оті шалапутні квіти з людськими іменами — Надійка та Михайлик — зривали в дворі зелену траву й підкидали в повітря, а трава розсіювалася довкола них, наче барвиста метелиця.

— Що ви затіяли? — спитала мати Варвара.

— Кличемо вітер, — відказала дівчинка. — Хочемо вам допомогти.

— Вітер кличете? — не змогла зрозуміти. — А навіщо?.. Як допомогти мені?

— А вітер принесе хмари.

— Ну?

— А з хмар піде дощ.

— Ну?

— І тоді вам не доведеться поливати город. Не доведеться носити важкі відра з водою на грядки, — пояснювала Надійка.

Михайлик, слухаючи Надійку, скубав та скубав траву, підкидав та підкидав угору.

— Отак ви мені допомагаєте?

— Допомагаємо, — засміявся син.

— Отакі ви помічники?

— Помічники, — згодився син.