В лузі на старому дивані

Євген Гуцало

Над старим диваном, що стояв посеред лугу, літали ластівки, бджоли, метелики; високо, у теплій блакиті пропливали хмаринки.

Диван стояв на чималих металевих коліщатках, що вгрузли у вогку землю, а хвилі соковитої трави сягали круглих дерев’яних колодок, обшитих уже обшарпаним коричневим барканом. Диванна спинка згори була прикрашена дзеркалом, уже полущеним, із жовтавими підтьоками, — це дзеркало посилало сонячні зайчики, які ген-ген мерехтіли на вершку верби. Обабіч дзеркала на спинці було припасовано дві дерев’яні полички, й на одній із цих поличок зараз лежали сірники з цигарками, а на другій висіли чоловічі штани й сорочка.

Колгоспний пенсіонер Онисим Гаркуша персональну свою корівчину вигонив на пашу вдосвіта, щоб годувальниця походила по росі, та й самому не завадить подихати цілющим ранковим повітрям. Загледівнш диван посеред лугу, пенсіонер у першу мить подумав про приступ курячої сліпоти, вражено потер долонями очі — диван і далі стояв у траві, навіть туманець над ним курився.

Тримаючи корову за налигач, Онисим Гаркуша став наближатись обачно, й землисте його, в мотузяних зморшках обличчя дерев’яніло й застигало.

На дивані, згорнувшись калачиком, хтось спав.

Корова, нітрохи не боячись, підступила впритул і, сапаючи, обнюхала босі ноги. Босі ноги ворухнулися, здригнулось, випростуючись, тіло, і скоро той сонний, скоцюрблений калачик скинув головою, що глянула на колгоспного пенсіонера Онисима Гаркушу посоловілими зі спання очима... Брови заломились, рот напіврозтулився, ліва щока вогко-рум’яна від спання, а права бліда, й червона мураха повзе по блідій щоці.

— Доброго дня, — привітався пенсіонер. А в голові билось: хто це? що відбувається? — Як спалось?

— Як після купелі... Наче маку об’ївся... — Чухмарячи п’ятірнею зваляну кострицю сіренького чуба, підняв диванну колодку, дістав зі схованки пляшку пива і, задерши борлакувату шию, став пити. Напившись і повеселішавши колючими очима, підморгнув і сказав: — Отак і живемо! Добре, правда?

— Не знаю, не пробував, — уникливо одказав Онисим Гаркуша.

— А ви спробуйте, ще не пізно!

— Отак і спав тут... уночі?

— Отак і спав! — І засміявся. А коли засміявся, то вилицювате обличчя мовби повродливішало. — Не в хаті за замком і в чотирьох стінах, а в лузі просто неба. Ніяких стін, правда? Тільки стеля над головою, — тицьнув рукою в небо, — та й та далеко, не доскочиш. І блохи не кусають, папашо. Думаєте, Петро Зеленюк улаштувався тут злецько? Не гірше за вас, а може, й краще.

«Петро Зеленюк! Та це ж отой, що їздовим у промтоварній крамниці! Був, здається... А тепер, мабуть, вигнали, а тепер — ніхто, не робить...»

— І давно ти, Петре, тут?

— Першу ніч... Може, хочете зайняти місце біля мене? Виносьте своє ліжко чи розкладачку, ставте де хочете. Можете ген під тією вербою, можете в шелюзі. В полі чи в лузі. Краса, воля! Живеш собі з пташками, й ніяка жінка не цюкає тебе балачками по мізках.

— Посварився з жінкою?

— Посварився... А тут же немає з ким сваритись, правда? З жуками гризтись я не стану, з ластівками не гарикатимусь. Правда?

— Правда... А диван як опинився в лузі?

— Забрав у жінчиній хаті, несемо з моїм дружком Данилом до материної хати. Перестріла нас мати біля воріт, каже вертати до жінки й миритись. І не пускає на подвір’я. То ми зозла й занесли диван осюди в луг. Живу не в матері і не в жінки.

— Вчора випив трохи, еге?

— А ви б хіба не випили, якщо така оказія? — Петро Зеленюк влігся на спину і, ворушачи вузластими пальцями задертих ніг, заспівав: — «Ой піду я понад лугом, нуда-я-нуда-я, там мій милий оре плугом, нуда-я-нуда-я!..»

Корова, налякана тим щирим співом, потягла на налигачі свого хазяїна, хоч тому кортіло погомоніти... А колишній їздовий промтоварного магазину, лежачи горизнак, співав. Співав далекому небу над собою, яке, виповнившись сонячним промінням, стало безмежним і ласкавим; співав мурашві, що з турботливим передзвоном вилась довкола; співав ледь чутному свіжому вітерцю, що лагідно торкався його розхристаних грудей.