Вуста землі

Євген Гуцало

Золоті барабани соняшників — цілі оркестри, де нема інших інструментів, — у полях і в селах грають ораторії сонця. Даруйте пишнослів’я, було так: ластівки літали між мелодій, наче між лоз, що пнулись до неба, а бджоли спивали тонкими хоботками нектар із тієї музики, що зріла в квітучому лоні кожного барабана.

Вже не першу годину ми з товаришем їхали з міста. Здавалось, літо на волі тече медовими ріками в молочних берегах. Про сонце думалось, як про язичницького бога Ярила, що владарює в небесах усупереч християнській релігії слов’ян і їхньому теперішньому войовничому атеїзму. Повітря, що струмувало в машині, дурманило різнотрав’ям байраків і ярів, лугів і лісів, тривожило полином, чебрецем, материнкою.

Спинились на узліссі, щоб підвезти старого, що тримав у руці білу козубеньку з суницями.

— Я б і сам дійшов, тут близько, — сказав старий, — але ж вам по дорозі.

Від нього пахло суницями, мурахами, грибними галявами. Сива голова нагадувала кульбабу, звану в народі бабкою-й-дідиком, але ця кульбаба не загубила ще жодної білої волокнинки, світиться круглим німбом.

— Суниці є, — відповів старий на наше запитання, — бо в наших краях нема кому збирати.

— Благословенні краї!

— Та які там благословенні, — буркнув старий. Ми йому награно всміхалися, заохочуючи до розмови, проте очі в нього ніби позамерзали грудочками. — То колись були благословенні.

По узбіччю дороги то ліс зеленів сосновий, то берези біліли.

— У двадцять шостому і двадцять сьомому роках ми тут ліс заготовляли на шпали. Я вже парубкував. Батько чи мати збудять удосвіта, пожуєш сала з хлібом, цибулину з окрайцем та з пляшкою молока в торбу — й гайда на роботу. Ми з братом, значить, удвох... То яку в Прип’яті рибу ловили? Всяку. Лящі водились широкі, як сковороди. В’язі, щуки, клені. В озерах — соми, лини. Від краснопірки — чорно. Насічемо лозинового пруття, зв’яжемо сіті й ловимо. А тепер із лозиновими сітями вже нічого не зловиш — ні в річці, ні в озерах.

Старий розказував, наче сварився. Слова полохливими пташками вилітали з рота і, шепеляво мовлені, шаруділи в машині.

— І в Уборті риба водилась, і в Десні, і в Прип’яті... Уже Уборть не та й Прип’ять не та... Колись тут іще першу меліорацію проводили, то меліорація все з’їла... Правда, друга меліорація вже розумна, з дамбами... А які тетеруки водились, а глухарі!.. Тетеруки взимку живуть під снігом, накрутять глибоких нір — живуть, поки мороз великий. А мороз пересядеться, то вилазять нагору, на дерева злітають.

— Славні тетеруки? — поспитав товариш.

— Чи славні? Як півні чи кури, тільки славніші. Крила й груди в тетерука — як намальовані... Батько ходив колись на тетеруків із корковою рушницею, полював добре, ніколи з порожніми руками не повертався. М’ясо їхнє смачне. Тепер теж водяться, тільки мало.

Либонь, із того кошика з суницями намагалась вибратись бджола, бо струнно гула-бриніла. Очі в старого не відмерзли, й слова шелестіли кажанами. Розказував:

— Ми з братом що? Знайшли ту корковку, поклали на лаві в хаті. Брат узяв молотка, стукнув молотком ближче від дула — в стіні дірка стала, загорілося якесь клоччя, дим. Повтікали надвір, поховалися в кущах, то сусіди позбігались гасити. Батько з матір’ю вернулися з поля, бачать — хата ледь не згоріла. Кличуть, а ми не йдемо. То докликались, як уже смеркло. Не били, ні. Бо й мати з батьком налякані, й ми налякані. Нагодували нас, поклали спати, а самі й не спали.

— Вовки ще водяться?

— Водяться й не переводяться. Вовчиця з вовченятами ось на це обійстя навідувалась .— І кивнув головою-кульбабою на хату: низько напнулася сірою хусткою гонтової покрівлі, вузькі вікна голубіють льоном, як очі. — То забачила хазяїна, як вийшов із сіней, гиркнула по-собачому й дременула з виводком.

Вибоїста піщана дорога пригальмувала машину, яку тепер начебто тягли коні, а не кінські сили мотора. Хати поміж беріз і сосон стояли зрідка, вільно; садиби підперезалися лозиновою лісою, наче золотаво-оксамитовими поясами з соломи, кукурудзиння й картоплиння. Дерев’яні журавлі над колодязями там і сям витягували догори довгі дерев’яні шиї, на вертикальних тичках-дзьобах висіли дерев’яні бадді. На причілкових стінах намальовано де відро, де багор, де заступ: у разі пожежі хазяїн мав бігти на порятунок із відром, багром чи заступом.

— Ідилія, — сказав товариш, — патріархальний спокій... А що, у вас тут усі діти народжуються біленькими?

На сонячній полудневій дорозі траплялися діти: в кого світле волоття чубчика ледь побронзовіло від спеки, в кого тополиним пухом іскриться, в кого блищить перламутром скойки-черепашки. Й пильні сині очі, в яких начебто гніздяться загадки й таємниці літа, неба, простору й часу.

Старий не відказав; у кошику з суницями знову загуркотіла бджілка баритональною тривогою.

— Вже на пенсію вийшли, живете з онуками? — заохочував товариш до розмови. — Чи діти пороз’їжджались по містах, десь у Гомель чи Брянськ, а ви самі добуваєте віку?

Скільки таких зустрічей трапляється по дорозі! Завжди навмисне підвозимо людей, щоб погомоніти. Адже новий край хоч і скаже багато річкою чи озером, горою, гаєм чи долиною, та все-таки найбільше й найцікавіше розповість вустами людей, що тут живуть — над річкою, під горою, в долині...

— Біля сестри тримаюсь, у її хаті, — сказав старий. — Нас чотирнадцятеро було в сім’ї. Мене, останнього, всі вишкребком називали. Й досі дражнять у селі вишкребком.

— Як село зветься?

— Знобине. Я тут колись проводив колективізацію.

— Ого! — сказав товариш. І ми з повагою поглянули на діда. — Є що згадати?

Лице його брижилося зморшками, як порхавка, з якої випущено дух. І на пергаменті цієї порхавки губи скидались на рвану рану, що й досі ледь схлипувала тим духом.

Машина повзла по піску, мов човен-довбанка по річкових хвилях у негоду.

— Згадати є що, — сказав старий. — Як пішов у партизани, то зі мною й інші сільські активісти подались. Я знав Руднєва й Ковпака. Ми залізницю в Овручі брали від німців, там із нашою армією зустрілись... У липні щороку колишні партизани з’їжджаються до Трубчевського лісу. Скоро вже липень, поїду... Хіба нема чого згадати? Життя не вистачить того, що лишилось, щоб розказати про все колишнє життя.

По зеленому руслу дороги, де пісок білів полотняною веретою, спливли ледь-ледь угору. Лелека линув над хатами і верхами дерев. Цвіли соняхи на городах, хлюпотіли маки рожевою кров’ю пелюсток.

— Бачите, ясен росте, а біля ясена сосна обчухрана? До війни тут клуб стояв...

Шпоришем поросла горбкувата місцина, поцяткована табунцем гусят. Підібгавши ноги, двоє дівчаток грались у крем’яхи під ясеном, а ген оддалік паслось рябеньке телятко, схоже на казкового солом’яного бичка: ніжки розчепірені, мов кілочки, хвіст стримить дерев’яним штурпаком, очі вирячились по-рачому.

— У цьому клубі поліцаї з німцями спалили мою жінку й п’ятеро моїх дітей... — На очах у старого тремтіло й зблискувало по вогкому кришталику, по сльозинці...

Раптом телятко скочило з чотирьох своїх ніжок-патичків, побігло, задерши хвоста, наче смолоскипа. Дівчатка грались у крем’яхи, і їхні відкриті в усмішці зуби світились, наче холодні крижинки, опромінені сонцем.

— Це було вісімнадцятого грудня сорок другого року, — хрипко мовив старий. — Так відплатили за те, що розкуркулював, що пішов у партизани.

Дорога прослалась донизу; зник табун гусят і діти, що грались під ясеном; назустріч їхав на коні чоловік, притискаючи до живота радіоприймача, що мерехтів зайчиками; дорогу поквапливо й незграбно перейшла боса жінка, тримаючи в руках, наче на шальках терезів, дрібні курячі яйця; й над руслом дороги, немов над руслом річки, знову пролетів лелека, приглядаючись донизу.

— Де ваша сестра живе? — мовив товариш.

— Скоро вже, — озвався старий, і коли озвався, то бджола в кошику з суницями знову струнно забриніла.

— Влітку багато приїжджає в Знобине, щоб відпочити?

— А чого ж... І ягоди збирають, і гриби. Та й свої з дітьми навідуються, ті, що в Гомелі чи в Брянську на залізниці роблять, у депо. Хоч добиратись трудно, а можна... Зупиніться, тут живе сестра.

Ми зайшли на обійстя до старого поліщука, щоб випити води. Хоч у хаті стояло повне відро, він вилив воду під яблуню, через дорогу набрав журавлем свіжої. Ми поволі пили холодну криничну воду, озираючись кругом. Під рубленою стіною хліва накладено наколотих дров, наче хтось насмикав безліч іклів із доісторичних вимерлих істот. В колоді, до якої рубали, стримів замашний колун, на держаку його — обшмуляний картуз із полущеним козирком. Біля порога біліла козубенька з суницями, що пахли літом і сонцем, будячи спомини про дитинство.

— Бачите грядку цибулі на городі? — показав старий рукою, побитою мурашиними цятками ластовиння. — А біля цибулі грядочку маку бачите, а за маком соняшники?

За грядочкою маку, поміж соняшників, видніла згорблена жіноча постать. Очевидно, сестра старого, якого ми підвозили з лісу до села. Сестра з сапою в руках поралась біля картоплі.

— Там, де мак цвіте, мою матір живцем закопали, — сказав старий.

Мабуть, той самий лелека низько пролетів над нами, й миттєва пташина тінь гойднулась по деревах, по траві і, зламавшись на наколотому поліняччі, пурхнула на стріху хлівця, розтанула в повітрі.

— Вісімнадцятого грудня сорок другого року, — додав старий.

Там, за розквітлими пелюстками маків, поміж журавлиних ногатих стебел соняшників, жінка поралася з сапою в картоплі, й над її головою танцювали барвисті метелики...

Старий поліщук стояв на воротях, і голова його сива палала, мов кульбаба, що не сьогодні, то завтра облетить, розвіє по світах сяйво корони. Машина рушила, Знобине теж рушило з обох боків дороги — назад, у спогади, в минуле. День літній промовляв до серця й душі, левади говорили й верболози над водою, гурти беріз. Говорили мовою сонця й повітря, землі й води, стебла й квітки. Це були живі й промовисті вуста землі, краще за які ніхто не скаже...

Й отой старий — живі вуста землі...

Ця земля сказала його вустами так, як ніхто, сказала більше за сонце й повітря, за воду й зело.

Досі чую й завжди чутиму мову землі, що говорила вустами старого, якого підвезли до поліського села.