За двома чоловіками

Євген Гуцало

Минуле поростає травою забуття, що має гірко-тужливий цвинтарний запах, а цю траву забуття наче гартовано шнурками зеленого барвінку з синіми вогниками-спалахами квіток. Отакий барвінковий вогник-спалах своїм раптовим світлом повертає в мою пам’ять Парасочку, яку завжди мали в селі й поза селом за велику хитрунку. Зграбна й ловка, наче перев’язаний тугим перевеслом золотий пшеничний сніпок, вона щебетала таким солодким, медовим голосом, що на солодощі того голосу враз озивалась будь-чия душа, особливо ж — чоловіча.

Це про неї, хитру Парасочку, казали, що розумне телятко дві матки ссе.

Солдатська вдова, Парасочка відати не відала, аби її жіночим рукам та й порати чоловічу роботу. На тому тижні, дивись, приходив до неї дядько Трохим, різник і колій, щоб засилити підсвинку гострого дрота в писок, аби не рив у хліві й спокійніше нагулював сало. На цьому тижні, дивись, дід Неживий привіз на її обійстя грабарку лугового сіна, хоч телиці в Парасочки ще нема, лиш на зиму збирається її купувати. А вже вчитель Петро Петрович, який газети читав на десятихатці й розказує про міжнародну політику і внутрішнє становище нашої держави, сам зайде до Парасочки в хату, щоб вона за тими новинами не бігала по сусідах.

Не бувало так, щоб Парасочка не замогоричила зробленої роботи. А підпилому своєму помічникові — хай то дядько Трохим, дід Неживий чи учитель Петро Петрович — знай розказувала про загиблого на фронті свого законного Герасима, котрий як пішов — то й досі: наче вітер його розвіяв. Підбивають до Парасочки клинці всякі залицяльники, обіцяють по сім мішків гречаної вовни, та й ті неповні, але куди їм усім, разом узятим, проти одненького Герасима...

Як фронт стояв у селі, то вона галіфе виміняла для Герасима, бо хто ж знав, що не повернеться. Галіфе — чудернацьке, мабуть, кавалерійське, ген якою блискучою жовтою шкірою обшито коліна й матню, а кишені такі глибокі, що бомба вміститься, не тільки кисет із тютюном. Те галіфе приміряв не один завсідник у хаті, тонучи в розтрубах холош мало не по шию — всім штани були завеликі.

— А Герасиму — якраз у пору! — запевняла Парасочка. — Такі штани перешивати — товар губити, хай полежать, свого ще дочекаються.

Кавалерійське галіфе таки свого дочекалось.

Наше село вухам своїм не повірило, коли одного разу почуло, що галіфе знайшло хазяїна, що йому штани якраз підійшли, що новий хазяїн не збирається ні сам із себе стягувати галіфе, ні Парасочці не дозволить, коли їй раптом замандюриться. Та чого б це їй із доброго дива стало мандюритись, вона радіє, що нарешті зловила в галіфе такого чоловіка, як Сава Неруш.

Ми, діти, натішитись не могли на Саву в тих розвіяних, наче хмари, велетенських штанях, що блищали жовтою шкірою на колінах і на матні. Ось він править кіньми, стоячи на лункому возі й тримаючи віжки в руках, а коні в’ються зміями, а віз громом гримить, а руда голова соняшником цвіте, а жаристі очі такими чортами скачуть із мідної смаглості лиця, що ось-ось таки вискочать — і покотяться попереду коней і попереду воза... Ось Сава у жнив’яному полі нахромлює на зуби вил сніпок за сніпком колосисте жито, кидає й кидає буйні, чубаті голови в барабан молотарки. А в неї паща ненажерна, їсть і їсть, а Сава не стомлюється годувати залізного звіра, що реве, плюється остюками й пирхає курявою... Ось він, закасавши галіфе до колін, місить білими, наче аж березовими, тичками ніг глину на толоці, білими березовими ногами місять глину услід за Савою тітки й дядьки...

Либонь, найдужче нам, дітям, кортіло побачити, як Сава нестиме на руках хитру Парасочку. Бо не в одній хаті переповідалось про те, як гралось-гулялось весілля в тернівської красуні Задорожної Ганни, за якою в’янули серця у сільських парубків, як Сава за весільним столом хлюпав туманом печалі з-під заломлених брів, як у садку видирав музику із трофейної гармошки, наче з душі своєї гримлячої видирав. Казали, хотів Задорожну Ганю повести до танцю, та, мабуть, об сині ножі її холодних очей порізався, як не раз уже різався об них доти, а тільки несподівано вихопив із жіночого гурту вишневощоку Парасочку і, наче зірвану квітку, поніс на руках до танцю. Не опускаючи на траву, закружляв із молодицею, а вона у веселому гніві кучмала йому голову, дзвонила дзвонами кулаків по грімкотливій спині.

— Отак і носитиму на руках! — сміявся Сава Неруш. — Із моїх рук, Парасочко, ти вже не вирвешся.

А вона й не виривалась, паморочачись щасливою головою у весільному вихорі і все дужче обіймаючи Саву за окоренки плечей.

Регочучи, він і за ворота поніс її.

З тих пір і почали казати в селі:

— Поніс, як Сава Парасочку з чужого весілля.