Синьошийка-варакушка

Євген Гуцало

Ранок, роса притрусила сивиною молоду траву в саду, а сад схилом горба збігає до річки Гнилоп’яті. Вода в річці справді така дзеркальна, її поверхню не розбиває ні сплеск риби, ні вітер, і лиш де-не-де куриться туманець. Біля хати цвіте бузок, наче скипаючи важкими фіолетовими гронами, й цвітуть яблуневі дерева, мовби вибухнули й застигли блідо-рожевими хвилями. Гармонію цієї весняної вроди довершують солов’ї. Співали звечора, не вмовкали вночі, а тепер їхні голоси ще там і сям спалахують поміж зелені, щоб невдовзі розтанути — як ранкова паморозь тане під сонячним промінням.

Степан Іванович, учитель на пенсії (ми з ним учора вмовились піти на риболовлю), бере край хатнього причілка наготовані звечора снасті, бляшане пуделко з черв’яками та марлевий ворочок із пахучою приманкою, а ще стареньку саджалку прядив’яної нитки, — й стежкою через сад ми спускаємось до Гнилоп’яті. Свою леваду, від самої води, він обсадив вербами, поміж них збив дощаний поміст; і з цього помосту, що сягає в лепехату заводь, зручно закидати вудочки туди, де глибше, де має більше водитись риби.

Славно о цій ранковій порі на річці, коли день уже народився, коли в блакитному неводі небес пливе, чуючись вільно, велика срібнолуска риба-сонце, коли весь видимий світ видається молодим, а в цьому молодому світі й почуття твої по-юнацькому свіжі, й дивишся довкола по-юнацькому гострими очима! Славно о цій ранковій порі, й не хочеться думати про плин часу та минущість життя, а хочеться вірити в невмирущість усього сущого, у незнищенність часу...

Не клює: поплавці заков’язли у застиглій воді, не здригнуться. Неподалік від нас, сидячи в надувному гумовому човні, з очерету рибалить старий із молочними вусами, що лагідно пообвисали. З гумового човна стримлять горіхове та бамбукове вудлиська, проте і в старого хоч би разок тобі повело.

— Ну, якщо в Архиповича не ловиться, тоді кльову, либонь, нема по всій Гнилоп’яті, бо хто-хто, а він мастак у цьому ділі.

Голос у літнього вчителя ледь шарудить на вустах, як суха солома на вітрі.

Незабаром Архипович згортає снасті і, гребучи веслом, пристає до берега. Якимось незграбним, конвульсійним рухом виборсується з човна і, накульгуючи, йде між верболозів. Припадає на ліву ногу, до того ж допомагає двома милицями. Скоро огузкувата, важкоплеча постать зникає за деревами.

— На фронті став інвалідом? — питаю про Архиповича.

— Ще до фронту, — відказує Степан Іванович.

— Як — до фронту?

— В дитинстві.

Ми стоїмо зі старим учителем на дощаному помості, настеленому поміж лепехи; вода віє свіжістю, від помосту пахне характерним запахом дерева, що добре намокло у воді, а тепер ось нагрівається на сонці. Обличчя в Степана Івановича — це обличчя хлопчика, що передчасно постаріло. Він розповідає з селянською неквапливістю про свого сусіда Архиповича, якого знає стільки, скільки стоїть на землі Тернівка.

Розповідає про те, як у громадянську війну Архипович, котрий тоді був іще просто тернівським хлоп’ятком дванадцяти років Кузьмою, разом із продзагоном трусив зерно у куркулів. Сталось так, що всіх їх переловили озброєні дядьки з банди. П’ятьох продзагонівців, а з ними й дванадцятирічного Кузьму, позагортали в кулі соломи, позв’язували ті кулі перевеслами. Й по черзі стали підпалювати.

— Ген отам, у присілку...

Й Степан Іванович показує рукою через річку на тернівські горби, що чорніють зораною та скопаною землею городів, біліють розквітлими садами.

А коли озброєні дядьки намірились підпалити загорнутого в солому малого Кузьму, добровільного продзагонівця, то до місця оказії вже назбігалось чимало молодиць та бабів. Жіноцтво лементувало, дивлячись, як із смертельним криком палахкотять живі люди, як один сніп вогню побіг у поле, а другий помайорів язиками полум’я у вулицю, так і жди, що спалить усю Тернівку. Ну, вони й порятували хлопця, кількоро з них кинулись до нього, збили вогонь, здерли недогорілу солому. І вже коли нажаханий розправою юний продзагонівець дременув у балочку, то хтось із озвірілих куркулів таки не захотів відпускати здобич, стрельнув із обріза, влучив у ногу.

— Ось із тих пір...

Уява моя відмовляється намалювати, як у полум’ї горять живі люди, ні в якій фантазії не хочеться бачити, як у вогні мають зотліти дитячі очі.

— Усе життя він — бондарем, теслею. Досі маю діжечку його роботи під огірки, помагав хлівець ставити мені.

— Женився?

— Звісно, женився, його баба Ганна померла позаторік, Архипович доживає віку біля сина. П’ятеро синів спроворив, усі на минулу війну пішли, то з війни тільки один вернувся, Карпо, возить фураж на колгоспний корівник. А четверо так і не повернулись у Тернівку, десь їхні кості тліють, якщо не зотліли... Архиповича часто просять вчителі до школи, виступає перед піонерами. Ще жилавий дідок і пам’ять має гостру, почне розказувати — й старе не переслухає, не тільки мале.

Сонце звелось над Тернівкою, небо зглибіло попелястою глибінню, річка перед нашими очима ллється — цвіте свіжими зеленими та блакитними барвами. Попід осокою йде хлопець у червоній, як мак, сорочці, а з коміра тієї сорочки на довгій шиї тягнеться руда, як соняшник, голова. Притискає обома руками до грудей невелику кліточку, напівзагорнуту в перкалеву шматку. Всідається на землі під вербою й дивиться, як ми рибалимо. Його дикуваті очі нагадують пелюстки шипшини поміж колючок. Мовчить, бо знає, що риболовля — це тиша, яку не можна каламутити голосом.

— Не ловиться, Васильку, — озивається Степан Іванович.

— Та й дідусь нічого не приніс додому, — каже Василько. — Стільки просидів, а вернувся з порожніми руками.

— Ну, раз в Архиповича ні ока ні луски, то що вже тоді про нас балакати!

Згортаємо нехитрі снасті, сходимо з дерев’яного помосту на берег.

Василько легкою пір’їною зводиться з трави, його шипшинові очі м’якшають і добрішають від усмішки, що хлюпнула по всьому весняному виду.

— Степане Івановичу, це для вас.

І, лівою рукою знявши перкалеву шматку, в правій руці простягнув дерев’яну клітку.

— Що тут у тебе? — мружачись, поспитав учитель.

— А ви подивіться!

Лице в дитини замерехтіло від радості, наче кожна веснянка зазолотилась.

— Якась пташка?..

— Степане Івановичу, це соловейко!

— Соловейко?

— Еге, синьошийка-варакушка!

Сірувато-бурий, соловейко мав синій зоб, синю шию й звався синьошийкою. Здригаючись на тонких ніжках, показував жовтаво-білі груди та черевце з поперечними смужками — руденькою й чорненькою.

— Де ж ти дістав цього варакушку? — поспитав Степан Іванович.

— Зловили з хлопцями капроновою сіткою.

— Навіщо? — дивувався вчитель.

— Хіба ви не чуєте, як вони зараз співають? А цей у чагарях над Гнилоп’яттю заливався найкраще, вже такий мастак, уже так витинав, що держись!

— І ви зуміли зловити?

— Ну! — тішився вчителевою недовірою Василько. — Поставите клітку з солов’єм у кімнаті, співатиме для вас удома, як у саду.

— Хіба ж він у неволі співатиме?

— Така пора, що співатиме.

Степан Іванович узяв клітку з варакушкою, роздивлявся дрібну пташку, що так скидалась на горобця.

— А це не солов’їха? — поспитав.

— Соловей, а не солов’їха, — запевнив Василько.

— Якщо соловей, то в нього має бути солов’їха. Десь вони над Гнилоп’яттю й гніздо змостили з сухої трави та корінців, а солов’їха знесла яєчок, так? Кажеш, учора зловили варакушку? Значить, солов’їха не дочекалася свого хазяїна ні вночі, ні вдосвіта. Як же вона сама висидить малих солов’ят? Мабуть, не висидить.

Шипшинові очі на веснянкуватому виду прив’яли, стали знову колючо-дикуватими.

— Васильку, я ніяких птахів удома не тримав і не тримаю, та й догляду за ними не знаю. Чим годувати? А як затужить у неволі й занедужає?..

— Комахами годувати можна, хлібними крихтами, а поїти водою, — торохнув тріскучою скоромовкою. — Навчитесь.

— А восени, а зимою? Солов’ї до вирію відлітають, як же йому в хаті, коли надворі сніги та морози вдарять?.. Е-е, Васильку, не хочу я брати гріха на душу.

Й повернув клітку з варакушкою.

— Може, випустити? — озвався Василько, в якого ледь побуряковіли кінчики вух.

— Випусти, — порадив учитель, — хай летить до своїх.

Хлопчина відчинив дверцята, просунув руку в клітку, й скоро його пальці обережно стискали соловейка-синьошийку. Приплющившись, чіпким зором подивився на пташку, мовби запам’ятовував її назавжди, а потім розімкнув пальці. Відчувши волю, варакушка спурхнув із дитячої долоні, перелетів між вербового гілля й миттю розтанув у прозорому безмежжі весняного дня.

Василько, звісивши на груди вогнисто-руду голову, подався берегом річки, й макова його сорочка цвіла-спалахувала, поки й погасла.

— Внук Архиповича, — мовив учитель, провівши хлопця поглядом.

Ми йшли вгору стежкою в саду, вздовж якої жовтіли щирі вічка кульбаби. Цвіли яблуні, мовби позастигали над землею біло-рожеві хмари. Вже на хатньому причілку, де духмянились бузкові пахощі, Степан Іванович зупинився й заговорив:

— Так, Василько — внук Архиповича... Тільки в Кузьми з Ганною четверо синів народилось, а не п’ятеро, і всі четверо не вернулися з фронтів... А Карпо — прийомний, інтернатський, доглянули з пуп’янка. То Василько — від Карпа, чужа кров за рідну на старості... Кмітливе дитя, метке! Бачте, синьошийку-варакушку зловило!.. На всіх збитках у селі, а дід Кузьма не натішиться...