Старшина

Євген Гуцало

Мотоцикл круто розвернувся під ворітьми, в’їхав на подвір’я й завмер під старим дубом, у гіллі якого сьогодні не переставала туркотіти горлиця. З мотоцикла звівся міліціонер у захисному шоломі на голові та в довгих, по лікоть, рукавицях. На коротку мить старшина задер голову на верхівку дуба, наче заслухався голубиним туркотінням, далі, знявши чорні краги з рук, кинув на сидіння.

А шолом із русявої голови скидав на ходу, кваплячись до хати.

— Маріє Онуфріївно! — проказав півголосом до жінки, що стрілась на веранді, й припав до її повної постаті, щокою й губами притулився до шиї в пасемках сивого волосся. Й відчувши на своїх грудях тепло жіночих сліз, повторював благально: — Не треба, Маріє Онуфріївно!.. Не треба, мамо!..

В неї дрібно цокотіли зуби, й через те цокотіння линув, тремтів гамований плач, який ось-ось міг обернутись голосінням.

Десь узявся чоловік у темному приношеному костюмі, зі спухлими, почервонілими очима, які наче піском були натерті. Чоловік поклав заспокійливо одну долоню на спину жінці, другу опустив на плече міліціонеру.

— Приїхав, Миколо... — не так запитав, як ствердив чоловік.

— Затримався на чергуванні, та ще дорога...

— Вже поховали Льоню, нема... Ну, годі, годі, Маріє...

А Марія, відірвавшись від грудей міліціонера, кусала пальці зубами, наче так сподівалась подужати свій біль.

— Давайте, Несторе Карповичу, поїдемо на цвинтар, покажете могилку, я теж попрощаюсь, квіти покладу.

— Там тих квітів, тих вінків навезли, — схлипувала мати, — що й могили не видно.

— Як там Настя? — спитав міліціонер.

— Пропало її життя молоде...

— Годі, Маріє, годі...

— А синок?

— Мале, хіба воно розуміє щось?

Коли мотоциклом за якихось півгодини повернулися з цвинтаря, на подвір’ї під розлогим дубом стояла Настя в чорній сукні і в чорній хустині, пов’язаній так, що затуляла мало не все обличчя. Лише очі — великі, сірі, глибокі — жили на тому блідому обличчі, мов двоє перепелів у неволі. Ні жалобний одяг, ні горе не пригасили вроди, тільки тепер її врода стала пронизливо скорбною й сприймалась як мимовільний, неусвідомлений виклик. Як виклик сліпій долі, цьому сонячному літньому дню, стражданню свекра й свекрухи.

Біля хліва стояли клітки з кролями, й білявий хлопчик, босоногий, зодягнений у короткі штанці на шлейках, годував їх травою. Простягував тонкі жмутики через металеву сітку, пухнасті звірята брали корм, перетирали кривими зубами, а хлопчик підсовував траву двома руками й не переставав осміхатись — очима, личком, губами.

— Петрик нічого не знає, — сказала Настя.

Голос її прозвучав невпізнанно: мовби в грудях надривно озвались басові струни.

— Ми йому сказали, що батько в командировці, а коли повернеться, то привезе гостинця.

— Ох, я й забув...

Дістав із коляски мотоцикла цяцьковий автомат, важкою ходою наблизився до кліток із кролями. Хлопчик ухопив подарунок — і вже за якусь мить в автоматі затріщав механічний пристрій, вдарили черга за чергою, й хлопчик клубком вогню викотився на вулицю.

В хаті поминали. На обважнілих від скорботи обличчях червоними лишаями розіллялись рум’янці від випитого. Злиті докупи голоси шуміли не так, як могла б шуміти на вітрі срібна ковила, а приглушено й похмуро, як очерет у грозу.

— Пий, старшина! — сказав Миколі сусіда за столом і налив чи не повну склянку. Й коли той випив і взявся закусувати, спитав: — Разом служили?

— В один день і прийшли в міліцію.

— Робо-о-ота!.. — гойднув лисою головою сусіда, й на маківці затанцював сонячний зайчик. — У колгоспі можеш руку в соломорізку встромити, шофер має остерігатись усякої чортівні, в міліції теж не з медом... Значить, панелевоз наскочив на їхню коляску?

— Панелевоз...

— Жаль Льоню Губатенка, такий хлопець, тільки армію відбув! Ти ж знаєш, служив у караульних військах у Києві, а в такі війська беруть здорових та добірних, бо це ж і паради, і урочисті варти, й зустрічі зарубіжних високих чинів... Значить, панелевоз не хотів спинятись?

— Ішов на дорожні знаки, на заборонений обгін, а вечір, люди з роботи повертались...

— Він і кинувся навздогін?.. Ех, якби знаття!.. Дитина, жінка... Хату ставити хотів свою, на державну квартиру не сподівався. Знаєте, дядьку Самійле, казав мені, хочу картопельку мати зі свого городу, огірочок і бурячок. А як повернусь, каже, з роботи, хай і вишню зірву чи яблуко, бо з магазинів усе не таке...

Хлопці з міліцейського відділення, що проводжали свого товариша в останню путь, зібрались і дружно встали з-за столу. Кликали й старшину з собою, проте Миколу не пустили, бо, мовляв, і запізнився, і найближчим другом доводився. Якби, мовляв, три дні були разом на чергуванні, то, може, й не сталося б лиха.

Й він відчув на мить свою вину, що живий, що всі говорять про товариша в минулому часі, що й справді не були разом на тому наряді...

Мов у тумані, появилась Настя в кімнаті, й очі її, великі, сірі, бились на змертвілому обличчі двома перепелами, що потрапили в смертельну пастку. Раптом, слідом за нею, на порозі вродився поривчастий вихор, що буві схожий на її білявого сина, пролунав стрекіт іграшкового автомата, з якого хлопчик розстрілював це гірке застолля, розстрілював зі сміхом, весело, далі крутнувся, зник, і чорним привидом зникла Настя...

Старшина знайшов Нестора Карповича в хліві, який водночас правив йому за столярну майстерню. Той, зодягнений у темний костюм, тримав у руках рубанок і стругав дошку.

— Батьку...

Заскочений зненацька, старий сахнувся й завмер, оторопіло дивлячись на людину в міліцейській формі і не впізнаючи в першу хвилю:

— Що ви тут?..

— Дошку в підлозі треба поміняти, — сказав батько, — ніяк не доходили руки.

Й з-під рубанка знову закучерявилися соснові стружки. В хліві пахло свіжим деревом, соломою, павутинням. Старшина ні в сих ні в тих стовбичив за згорбленою спиною в старого, потім покликав: