Прелюдія весни

Євген Гуцало

Уже давно кортить написати про те, як у природі ще взимку народжується, поволі утверджується й живе передчуття майбутньої весни. Особливо гострішає це моє бажання десь у середині місяця лютого, коли день починає стрімко прибувати: досвіток світає раніше, а вечір вечоріє пізніше, сонце все вище й вище спливає у небеса. І полонило мою свідомість це бажання сьогодні якоюсь фатальною невідчепливістю, начебто мені на роду написано таки уважніше послухати передчуття весни і в природі, і в самому собі.

Купол погожої небесної блакиті накрив видимий простір землі, залитий сонячним промінням. У різну пору дня лютневий сніг цвіте по-різному, проте зараз, ополудні, розцвів чи не найяскравіше. От іще вранці його безмежні, простелені в полях полотна біліли стримано, немов берегли чистоту холодної цноти, віддалік вони мовби ледь-ледь темніли легкою серпанковою синню. Та коли сонце знялось високо, коли хлюпнуло донизу потоками світла, під їхньою чародійною силою сніги в полі зацвіли, забуяли рясним сяйвом. Це сяйво здається нев’янучим, воно лежить у вінцях обрію і, либонь, віддзеркалюючись угору, освітлює чисті безхмарні небеса разом із сонцем. Народжене й випромінюване розквітлим снігом сяйво можна порівняти з усмішкою, що горить і не гасне, й хоча ця усмішка холодна, все ж зогріває душу.

Безлисті чорні дуби та граби в лісі рельєфно чіткі, і в прогалинах між стовбурами погляд летить далеко, не те що влітку чи восени. Голі крони дерев на тлі чистого неба творять химерно продуману структуру, якийсь біологічний радар, котрий своїм чуттям налаштований на найтонші, майже невловні позивні космосу, сонця, майбутньої весни. Сніг унизу нагадує перфокарту, де для тямущого ока записано сліди птахів і звірів. Чіпляючись за гілля і сухо шарудячи, з дубка-нелиня зривається згорнутий трубочкою листок, уклякнувши поміж цятковання слідів. У безвітряній тиші добре чутно кожен звук, кожен шерех. Раптом, порушуючи цю тишу, лунає крик сойки, різкий і неприємний, а потім бачиш і її поміж верхів дерев: пишна, бурувато-червона, з червонястим чубчиком на голові, сойка летіла на короткуватих крилах, а за нею, повторюючи маршрут між сосен і дубів, линула друга сойка. Помітили якусь небезпеку й тому закричали? Вже зникли, уже розтанув їхній слід у повітрі, а відтак розтануло й відчуття тривоги, навіяне цими крикливими й метушливими птахами.

Не вперше помічаю, що отут, де ростуть старі сосни поміж дубів, водиться багато дятлів. Згори лунає розмірений стукіт, що перебивається інтервалами, і в тому постукуванні — розсудливість і селянська непоквапливість у важливому ділі. Ці звуки можуть линути довго, витворюючи скупу й одноманітну мелодію, та все ж таки цікаву. А то зненацька із сусіднього дерева наче трасуюча черга проллється, ніби прокотиться довгий і нервовий стьобок швацької машинки, щоб невдовзі вмовкнути, щоб повернути лісовій тиші оте рівномірне й неквапливе постукування.

Хазяйновиті й уважні, зодягнені в сорочки чорно-білого пір’я, подекуди з червоненькими плямками на потилицях, дятли міцними дзьобами цюкають і цюкають по корі стовбурів і гілляк. Учепившись пазурами за дерево й перебуваючи у вертикальних позах, вони завжди нагадують мені сільських електромонтерів, що поздирались на стовпи прикріпленими до ніг залізними гаками.

Ось один дятел, верткий і проворний, від нижнього сучка на сосновому стовбурі якимсь чудним зигзагоподібним рухом, якимись дивними спіральними стрибками злетів до смарагдової розлогої крони, там кілька разів ударив дзьобом, наче постріляв по корі, і вже зірвався, і вже стрімко пірнув у кришталеву прозорість лісового повітря, наче осяяний підсвідомим спонуканням, заказаним для мого розуміння. Поміж інших дятлів наче війнуло миттєвою тривогою, деякі з них заметушились, та вже скоро знову заспокоїлись, били по корі, й луна їхня нагадувала звук метронома.

Ще в них не шлюбна пора, зимова, передвесняна, а в шлюбну весняну пору хіба ж тільки такі трелі можна почути, коли в моторошному якомусь шаленстві молотять дзьобами по корі, й далеко довкола лине сухий, автоматичний гуркіт, у який вкладається гостра, подиву гідна пташина пристрасть!

Наступний день видається зранку туманно-морозним, небо заволочило хмарами. Повітря зіткане з дрібнесеньких голочок, із крихітних колючок, із блискучих мініатюрних цяточок, повітря схоже на сухий хмільний напій, що дере піднебіння й опікає горлянку. Дегустуй цей студений лютневий напій уволю, смакуй більшими чи меншими ковтками, відчуваючи, як його первісної гостроти цілюща сила розливається по жилах, примушуючи кров звеселіти, примушуючи думки до бадьорішого плину. Дивним чаром володіє цей терпкоморозний напій, бо жадібнішими очима дивишся довкола, бо все сприймаєш із тією безпосередньою свіжою зачудованістю, яка властива дитинству а чи зоряним хвилинам твого самопочуття.

Нинішнього ранку дерева зацвіли.