Шуточка

Євген Гуцало

Шуточка — так її звуть по-вуличному. Худенька та жовта, як ота вимолочена вівсяна стеблина, загублена десь на осінній дорозі. Переїжджають колеса, наступають ноги, топчуть копита, ратиці, а вівсяна сплющена стеблина блимає восковим світлом, не гасне і в багні.

— Чому Шуточка? — запитував я в багатьох. — Адже давно в літах, годилося б називати Неонілою Максимівною, чи просто бабою Нілою. А то старе й мале як затялись: Шуточка — й годі!

І довідався, що то ведеться ще з її дівоцької пори, якщо, звісно, не з пелюшок. Завжди сміялася. Заговорить до неї парубок — регоче дівчина. Знесе курка не одне, а двоє яєць у кублі — сміється. Дощик сіється на весняну розсаду, вишні цвітуть, весільна процесія йде через куток — усміхається.

— Отак усе своє життя й усміхається? — допитувався.

— Вродилась такою. Ти їй, було, пальця покажи, то заливатиметься, мов циган сироваткою. Розказують, дівчата не хотіли й до гурту приймати на вулиці. Бо заспівають, затягнуть пісню, а Шуточка стоїть із ними і знай регоче.

— А чому регоче?

— Бо смішно, весело.

— А чому смішно?

— Такою вдалася... Скажімо, хтось помре, навідається Шуточка на поминки. Люди журяться, згадують покійника добрим словом, печаляться, а в неї лице зовсім і не смутне...

— Хіба її жаль не бере?

— Бере, чом не бере, Шуточка теж людина, тільки по лицю не видно. Таке лице, вона хіба винувата?

— А чому назвали Шуточкою?

— Бо в неї, кажуть, на все була колись одна відповідь: ну й шуточка, ох і шуточка!..

Тож село й охрестило Шуточкою.

На сільській околиці жовтів глинистою спиною горб, тут росли кілька старих ясенів, кущі шипшини та глоду й крислата черешня. Горб зводився над яром, порослим ожиною та бузиною, що красувалась безліччю кошиків-кетягів. Якось, повертаючись у село через цю околицю, я став мимовільним свідком такої сцени.

Задерши догори вощане обличчя, під яблунею стояла Шуточка і сварилась:

— Чи ви пташки, щоб ті ягоди дзьобати? Ану злазьте на землю, якщо не хочете, щоб попекла кропивою!.. Ой, де ж це кропива, де ж це кропива, зараз вам, зараз...

На черешні сиділо двоє дівчаток, бистрооких, білявих, схожих на метких вивірок. Вони, мабуть, і не послухалися б Шуточки, що сварила й погрожувала з таким добрим, усміхненим обличчям, та в цю мить побачили мене. Мабуть, поява чужої людини й змусила їх спуститись по стовбуру черешні вниз і неохоче піти геть.

— Тікайте від гріха далі, тікайте! — вслід наказувала Шуточка.

— Хай би рвали, — сказав я перегодя нетямковито. — Ягоди вже доспіли, їх чи пташки склюють, чи повсихають.

Зіниці її були схожі на двох червоних мурашок, блискучих, клопітливих, а на лиці ожила, мимовільно здригнулась гримаса задавненого сміху.

— Не можна по деревах лазити, де ж це бачено, щоб діти по деревах шнуркували.

— Хай ласують ягодами!

— Ой не можна, не можна, — пробубоніла Шуточка й подалась геть своєю дорогою.

Чому не можна? Черешня нічия, звалитися з неї трудно, та й завжди так водиться, що діти обносять ранню ягоду, ці ласощі є для них найбільшою втіхою.

І лише згодом, після розмов із людьми, проллялося світло на ту пригоду. За зв’язки з партизанами німці під час війни спалили всеньке село, зосталась тільки цегляна шабатура від школи на два поверхи. Люди ховались по ямах, погребах, окопах, але вогонь, кулі, багнети знаходили скрізь. Пощастило врятуватись лише тим, хто втік до лісу, а серед них — і Шуточка.

В лісі в кожного допитувалась, чи не бачили Оксена, її найменшого сина. (Двоє старших служили в армії). Ніхто не бачив. Повернувшись згодом у спалене село, шукала серед спалених і замордованих, проте марно. Може, хлопець збіг у білий світ, повернеться невдовзі?

Шуточка вже втішилась цією примарною надією, як тут на попелище прийшла сусідка й сказала:

— Бачила твого сина, Шуточко...

— Де? — так і скинулася.

— Сидить на ясені...

Шуточка бігла до ясена на околиці, а ноги чомусь вгрузали в землю.

На вершку ясена чорніло лелече гніздо. Перше, що побачила Шуточка, був застрелений птах, що, простерши крила, лежав під деревом.

А вже потім очі знайшли й Оксена.

Розкинувши ноги на гіллі, розметавши руки поміж гіллям, обличчям донизу, у якомусь дивному, страшному польоті застряв на дереві Оксен, і цей політ начебто й тривав досі, тільки от обірвався на хвильку, на мить жахливу застиг...

— Хотів на дереві сховатись, — мовила сусідка, що прийшла слідом. — А вони, іроди, й на дереві встрелили... Як падав, то й зачепився... Бачте, мовби летить.

Шуточка стояла з заломленими руками, плакала й шепотіла:

— Куди ж ти летиш, Оксенчику?..

Губи їй здригались, мов крила підбитої ластівки:

— Куди ти летиш, Оксенчику, візьми свою матір із собою...

Глянула сусідка на Шуточку — хоч і плакала, а лице й зараз, у страшну мить, зберігало відблиск свого вічного усміху мимовільного.

— Візьми мене, Оксенчику, з собою, та й полетимо вдвох, бо що ж мені робити без тебе на цій землі...

Відшумів час, нема вже того ясена, ростуть на сільській околиці інші дерева, а Шуточці здається, і досі те зловісне дерево стоїть в очу, й досі, мабуть, бачиться поміж гілля син в останньому своєму польоті.

Чому ж проганяла чужих дітей із тієї черешні? Звісно, ніхто не міг би встрелити, самі не могли б упасти й забитись, а щось таки примусило Шуточку сваритись на них, сердитися, зганяти на землю.

— Жінка як жінка, — розказують про неї. — Такій би по весіллях ходити! П’яна чи твереза, весела чи гнівна — тільки ж весь час усміхається. А на поминки їй не можна приходити. Бо де ж це бачено, щоб у процесії чи на цвинтарі усміхатись? Не винувата, ні, та однаково... Їй уже й казали про це, сама знає, та інколи забудеться чи ще яка причина — і навідалась, а хто ж виганяти стане.

Зустрічаючи Шуточку в селі, я намагався проходити повз неї з опущеною головою, бо так і кортіло усміхнутись у відповідь, дивлячись на її обличчя. Усміхнешся, а жінка візьме й подумає, що ти глузуєш із неї, тішишся з її ганджу, який вона й не сприймає за гандж.

Поки поїхав із цього села, то ще мав кілька випадкових зустрічей із Шуточкою. Й кожного разу вона вражала чимось...

Вечір, сонце хилиться до польового пруга, позолотивши далекі хмари, кинувши додолу малинову барву. Ген через дорогу йде Шуточка, тримає під пахвою сніпок трави та квітів, нарваних десь у байраці (кажуть, вона знається на лікарських рослинах, на помічному зіллі та корінні). Худенька, мов коноплина, витіпана на терниці життя, ступає дрібно й моторно, і в її ході є щось від ходи трясогузки.

Завмирає враз, і на її жовтому лиці тремтить мережана тінь акації. Так стоїть, настрахано дивлячись на чоловіка, що йде дорогою назустріч, і несподівано починає хреститись правою рукою.

Хрест, який Шуточка трьома складеними докупи перстами кладе на себе, якийсь метушливий, похапливий і наче несправжній. Чому несправжній? Чи не в’яжеться з образом самої Шуточки, з її засмаглою усмішкою, що не полишає обличчя і в цю мить, чи не гармонує з літнім вечором, з усім нинішнім життям.

Чоловік — із мичкою ріденької бороди, з олов’яними калюжками очей — проходить повз Шуточку похмуро, навіть, здається, не глянувши в її бік. Наче нема ні жінки на його дорозі, ні її хресного знамення.

А вона ще якийсь час дивиться на його сутулу, вже немолоду спину, її рука й далі творить знамення, мовби Шуточка побачила чорта чи іншу нечисту силу. Й тоненькі губи щось шепочуть, видихають нечутні слова. Зрештою, рушає прудкенько, тримаючи під рукою сніпок барвистого різнотрав’я...

Коли в хаті я розповів про цю оказію, мені сказали:

— Та це ж Юзва!

— Юзва?

— Шуточка завжди хреститься, коли його здибає. Хай це буде на вулиці, хай у сільмазі чи в автобусі.

— Наче відхрещується від злої личини.

— Та він зараз чоловік як чоловік. Уже відбув те, що заслужив... А за німців із дурного розуму подався в поліцаї. Ну, якось удосвіта і ввірвався до Шуточки в хату: дай самогону! Видно, похмелитись кортіло після нічної пиятики. А вона візьми й скажи, щоб забирався геть, що самогону нема. На покуті в Шуточки висіла старовинна ікона, зосталась ще від її матері-небіжчиці. То Юзва зозла й гримнув із карабіна в того бога, що був намальований на іконі. Ох і розгнівалась Шуточка, схопила рогачі й ну гамселити німецького прихвосня. Він і за карабіна свого забув, дав чосу з хати... Нічого, після відсидки вернувся до села, при здоров’ї, нівроку, робить у колгоспі, а тільки Шуточка завжди хреститься, як здибає. Виходить, наче Юзва й атеїст, вона баба не богомільна, а таки хреститься на того атеїста!

Виїжджаючи з села, сідав на автобус, як увостаннє побачив Шуточку.

Збиралось на грозу, сиво-зеленими хвилями вигойдувались верби над шляхом. Переморгувались — іще без грому — лякливі блискавки. З півночі насувалась лава грізних хмар, ось-ось у природі мало статися, здається, щось непоправне, і в передчутті цього непоправного все довкола наче завмерло очікувально.

І раптом я побачив Шуточку.

Сквапна, прудкенька, вона, мабуть, поверталася з поля чи з лугу, як завжди. Несла торбинку, перекинуту через груди, а з торбинки квіти повистромляли голівки, стриміло якесь волоття, якийсь кетяжок. На кістявому обличчі в Шуточки промінився її вроджений, вічний усміх, котрий не полишав і на хвилю.

Забувши за грозу, я дивився на Шуточку. Дивився так, наче мав до дрібниць запам’ятати і вираз її обличчя, й ходу, й ту торбинку на грудях.

І вже коли Шуточка зникла в провулку, я помітив, що інші пасажири теж поглядають услід, наче й досі бачать тонку постать на сільському шляху...