За селом

Євген Гуцало

При в’їзді в село росте тополя-трепета. Росте на горбку, і її, високу, стару, огрядну, видно звіддалеки. Здається, що село починається не тільки за цією тополею, а саме з неї, тополі. Наче вийшла вона за крайні хати, за городи й садки, щоб привітати кожного, хто добивається з далекої чи близької дороги. Стоїть, очікує вдень і вночі, очікує в негоду й хвищу, аби привітно прошелестіти зеленим листям.

І коли, повертаючись пішки в село, бачив на обрії тополю, то інколи здавалось, що повертаєшся саме до неї, до тополі.

Яка багата, яка загадкова душа в неї! Особливо навесні, коли покривається міріадами молодих листочків, і кожен із них говорить щось на свій лад, а разом вони виповідають безмежну й нескінченну таємницю, якою дерево не втомлюється ділитися з усім світом. Таємниця жила в тополиній душі, й ніколи її не убувало, не меншало, хоч про неї також на різні голоси щебетали птахи у гіллі — щебетали в будь-яку пору року.

І тепер спомином повертаюсь до тополі, до того часу.

Коли вступав у село, коли проходив мимо трепети, з незбагненною закономірністю згадувалось одне й те саме, й жодного разу не було так, щоб пам’ять зосталась глуха. Завжди згадувалось, що навесні, при визволенні села від німців, тут ворожою кулею було вбито нашого бійця. За село загинув не він один, імена загиблих списані на обеліску, що височить біля школи, і, напевне, серед інших значиться там ім’я і того, що поліг під тополею-трепетою. Прізвища росіян, українців, казахів, грузинів, осетинів... Хто з них? Про кого не стомлюється розповідати дерево з дня в день, із року в рік?

Стоїть за селом, здалеку видно, й чомусь хочеться вірити в те, що завжди отак стоятиме — і не всохне, й буря не зламає. Взимку білітиме від інею, восени видзвонюватиме золотим листям, навесні світитиметься пташиними піснями. Вросло не так у землю, як у людську пам’ять, а в людській пам'яті йому таки не всохнути, не впасти. Бо, мабуть, брало і братиме своїм корінням снагу із живих сердець.

І скільки таких дерев росте по рідній землі!

Десь це береза, десь, можливо, калина чи горобина, а вже в іншому місці явір чи верба. Їм багато що є розповісти, і вони з року в рік не стомлюються розказувати. Варто лише прислухатись — і почуєш, і зрозумієш. І зрозумієш так багато, так глибоко, що, можливо, позаздриш славній долі цих дерев. Позаздриш долі берези, верби, явора, калини, що зеленіють у людській пам’яті.

І долі тополі-трепети, що й досі росте за рідним селом.