Там, у далекій Мар’янівці

Євген Гуцало

Учитель Василь Антонович Варений уже вийшов на пенсію, проте як очолював у сільській школі гурток червоних слідопитів, так і очолює. До нього пишуть із близьких і далеких куточків країни, й він теж пише в близькі й далекі куточки. Учитель — ветеран праці й інвалід війни, воював у артилерії, має багато бойових нагород, які надягає тільки на День Перемоги, а про будень носить медаль «За взяття Берліна», яку кріпить до приношеного піджака «в сосонку».

Але того дня вирядився Василь Антонович у костюм синього бостону, шитий у районного кравця, й почепив на груди всі свої відзнаки. Щоб приховати лисину й надати собі святкового вигляду, надів на голу жовту голову капелюх із рисової соломки.

А мав іти вчитель не до клубу на якусь урочистість, а до свого сусіди Свирида Веприка, чоловіка вдачі крутої, мов травнева буря. Здавалося б, одбушував у молодості, відпарубкував, одсварився і з правим, і з винуватим, то тепер, під старість, коли пізній вік зимою ліг на скроні, пора б і постатечнішати, вгамуватись. Але ні, сивий Свирид Веприк іще любив ухопити за петельки й правого, й винуватого, викобенювався перед покірною жінкою, погрожуючи, що подасться до молодшої. Сусіди жили хоча й не на ножах, як то інколи водиться, але так, наче ось-ось поміж ними пробіжить чорна кицька...

Голий до пояса Свирид Веприк колов дрова під стіною жовтого хлівця, й щока сокири, злітаючи над його кістлявими плечима, спалахувала сліпучою усмішкою. Хоча вчитель, кашлянувши, й поздоровкався, проте сусіда, либонь, недочув, допавшись до непіддатливої, одземкуватої дровиняки, мов дурний до мила. Цюкаючи сокирою, хекав і примовляв:

— Тямитимете до нових віників!..

— Або прощу, або прохворощу!..

— Кому скрутиться, а кому змелеться!..

Примовляв до одземкуватої дровиняки й до відсічених цурупалків і трісок, якими прискало її тверде тіло. Зрештою, не так порубав, як розколошматив, обпатрав одземок, і, випроставшись, мовив до вчителя:

— A-а, здрастуй, чого ж, Василю Антоновичу!

Свирид Веприк мав сухі, посічені губи й коли міцно стискував їх, то здавались вони тугим швом, сточеним дратвою. Білі бляшки зубів — наче березові шпильки, які швець забиває в підметки чобіт. Очі ж його можна порівняти з цвітом конюшини, що висохла на осінь.

— Чого це ти всі бляшки свої начепив? — приглянувся до нагород старого вчителя. — Так наче на залицяння вирядився.

— Діло маю до тебе, — похмуро озвався Василь Антонович, не піддаючись на панібратський тон.

Сіли на лавчині під вишнею, що зоріла ягодами. Парило, темна хмара наповзала на небо, мов більмо на око; в кроні-шатрі старого дуба туркотіла горлиця.

— На школу, на червоних слідопитів, лист прийшов...

— То й що?.. Оце таке діло?.. — буркнув Веприк, що любив більше говорити, ніж слухати.

— З Житомирщини лист, од тамтешніх червоних слідопитів до наших.

— Ну?

— Бачиш, вони розшукують твоїх родичів.

— А з якої хороби слідопити розшукують моїх родичів?.. Яких родичів?.. Бабу Дрімлюгу чи тітку Обичайку?.. Кого?

— Мабуть, бабу Дрімлюгу розшукують і стару Обичайку, — з похмурою розсудливістю відказав учитель. — Тих, що живі. Й твою жінку Варку:

— А Варку з якого дива розшукують? — аж рота роззявив Веприк. — Чи ти, Василю Антоновичу, не розказуєш мені часом про того собаку, який би ткав, аби хто нитки в’язав?

Учитель пожував губами, нe зважуючись вести мову далі. Очі Свирида Веприка вже не скидались на осінній сухий цвіт конюшини, тепер у зіницях блищала задерикуватість молодих півників, ладних кинутись у сліпу криваву бійку.

— Через тебе й розшукують, — по мовчанню озвався Василь Антонович.

— Тю! А що це за таке велике диво — опеньки? Чи не об’їлись оті житомирські слідопити березових бруньок та блекоти?

— За березові бруньки та за блекоту не знаю, Свириде. На ось, почитай...

І дістав із кишені конверта, де адресу виведено школярською рукою. Веприк шнуркував поглядом по листу, ніби вогонь бігав по сухій соломі. Прочитавши, подивився на вчителя так, як подивилася б сліпа курка, котрій трапилось бобове зерно, а вона візьми й удавись.

— Оце вони сповна розуму написали?

— Сповна, Свириде.

Веприк замовк і задумався, конверт здригався в його худій жилавій руці.

— Аж не віриться. І не второпаю! Хіба так може бути?

— Буває й не таке. Tо війна... Ого, скільки історій трапляється! Поки я з дітьми в червоних слідопитах, наслухався всячини.

— Але ж не вбито на війні мене, так? Живий я, так? То чого вони в тій житомирській Мар’янівці списали моє ім’я на обеліску?

— Думали, що вбитий, от і написали твоє ім’я серед інших, що загибли за Мар’янівку.

— Як же вони списали? — доскіпувався.

— А як? — відповів учитель. — Вивели на обеліску: Веприк Свирид Карпович. І рік народження: 1916. І дату загибелі: 1944 рік.

Веприк звівся з лавчини, зірвав червону вишню, пом’яв бездумно в пучках і викинув.

— А я й не знав, що в тій Мар’янівці мене зачислили до вбитих.

Із сіней вийшла Варка з сапою в руках, сива, як молочний туман у лузі.

— Варко! — з чудною злістю Веприк покликав жінку. — А йди-но сюди! — Й коли Варка поквапливо припливла молочним туманом до них, сказав: — Чи ти знаєш, що всі ці роки з покійником жила?

— З яким покійником? — не втямила.

— А зі мною!

— Ой Свирйде! Знову ти за своє, — дорікнула.

— Та за яке своє? Ось і в листі так написано. Написано, що вбито мене на війні під Мар’янівкою. Пам’ятаєш, розказував тобі про Мар’янівку? Там наших багато скосили, й мене скосили теж. В сирій могилі лежу разом із усіма. Як не віриш, то листа почитай.

— Ой Свириде, — зітхнула. — Знов ти за свої виграшки. Мало що напишуть.

— Та які виграшки? Ти що, червоним слідопитам не віриш?

— Тобі не вірю.

— Знай, Варко, ти жила з покійним чоловіком. І двох дітей від нього надбала — Петра й Миколу. І хату оцю в сорок сьомому поставив покійник на місці землянки. І в колгоспі робив покійник на всяких роботах, чуєш?

Варка лляла жовту печаль очей то на Свирида, що скидався на брехливу сороку-скрекотуху, то на вчителя, що з доброго дива у будній день начепив ордени й медалі.

— Піду прополю картоплю від щирійки, — сказала.

Й повільним молочним туманом попливла по межі до старого дуба, у верховітті якого туркотіла горлиця. Грозова хмара вже заткала півнеба, високо під хмарою вилася стрімка ластів’їна хурделиця.

— Чого ж вони записали мене, га? — супився галузками брів. Піднявши з землі линялу сорочку, зодягнувся, заправив у штани. — Хе, обеліск!..

— Таж трудно тоді випало під Мар’янівкою, — нагадав старий учитель, котрий і сам воював, і наслухався балачок своїх односельців про війну, а найбільше — від Веприка: любив чоловік розказувати, мішаючи праведне з грішним, вигадку з брехнею.

— Ой трудно! В пеклі, мабуть, легше.

Свирид Веприк моторно шаснув до хати, виніс полумисок вареників із вишнями й пляшку. В пляшці збовтувалось горілки вище пояса. Розлив у білі візерунчасті череп’янки, випили.

— Це ж знаєш, як буває, — гомонів, коли сиділи навпроти один одного на лавчині під вишнею. — К приміру, в нас. Тепер на дев’яте травня, на День Перемоги, по всіх селах наче храмне свято, поминають загиблих на війні, так? Баби готують пряжене, смажене, печене, солене, чоловіки — півлітру чи й літру горілки. І в нашому селі теж поминають на дев’яте всіх — і чужих, і своїх. Слухай, Василю Антоновичу, раз моє ім’я списано в отій Мар’янівці на обеліску, значить, вони й мене поминали?

— Значить, поминали й тебе, — згодився вчитель.

— Живого поминали, еге?

— Ну хто ж знав, що ти живий!

— Звісно, думали, що я смертю хоробрих поліг, інакше б не написали на обеліску.

— Інакше б не написали, — згодився вчитель.

Веприк подався на город, вирвав молоденької цибулі, приніс кілька огірків у пухирчастій віспі. Від нього запахло гудинням, кропом. Хмара вже темним рядном накрила принишкле село, і в її грізній попелястій німоті начебто бринів грім і народжувались блискавки. Пряме й тверде, як долото, лице Свирида Веприка блищало зловісно, мовби аж тліло зсередини.

Розказував — уже не вперше і, либонь, не востаннє. І про те, як наступали на Мар’янівку, вже дістались до околиці, де млин і цвинтар. А тут — німецькі танки валом повалили з флангів, і од центру Мар’янівки — автоматники. В мішку опинились, але і в мішку не здавались, бо краще вмерти, ніж у полоні опинитись. Чи не всіх тоді наших викосило. Свирида Веприка в лозняках за млином контузило. Його, контуженого, діти знайшли, на санчатах привезли до Надьки Васюри — лікувався в неї, а під тапчаном переховувався. Надька спускала рядно до самої долівки, він за тим рядном та ще за житніми необмолоченими снопами й лежав. А потім — облава, а потім — концтабір, а концтабір — це...

Про концтабір Свирид Веприк розказував завжди багато, а сьогодні йому як заціпило. Випили ще з візерунчастих череп’янок, учитель закусював варениками з вишнями, а Свирид гриз молоду цибулю.

— Знаєш, хто я такий, Василю Антоновичу? — поспитав.

— А хто?

— Отой приблудний псяка, від якого не треба сподіватись дяки, — зле кинув Веприк. — Міг же я написати Надьці Васюрі? Міг. А в Мар’янівку поїхати? І в Мар’янівку поїхати. Аж не написав, не поїхав!

— Може, тієї Надьки Васюри вже й живої нема...

— Є чи нема, а поїхати мав би! От і поховали в братській могилі, от і списали ім’я на обеліску.

— Але ж по-доброму списали, — нагадав учитель, — серед тих, що по-геройськи...

— По-геройськи то по-геройськи, але ж... не поїхав! Ну?!

Нарешті прокотився над селом грім, перевернув у хмарах тяжке жорнове каміння. Те каміння, либонь, побилось, і брили застугоніли твердо. Молочним туманом прикотилася з городу неквапна, забарна Варка, поклала перед чоловіками по огірку й мовчки подалась до сіней.

— Чуєш? — крикнув навздогін Веприк. — А зі своїм законним покійником випити не хочеш?

Жінка й не обернулась на той поклик, а Свирид ощерився в недобрій, глухій усмішці.

— Василю Антоновичу, що ж ти напишеш у Мар’янівку? Про родичів?

— Про родичів не писатиму, а тільки про тебе.

— А про мене що?

— Напишу, як воно є. Живий-здоровий, по війні робив у колгоспі довго — то біля худоби, то на тракторному стані, то комірником. Тепер на заслуженому відпочинку. Тепер їхні червоні слідопити знатимуть, що ти врятувався.

Веприк розлив решту горілки у візерунчасті череп’янки, почорнішав замисленим чолом, в очах немовби одсвічувалась небесна грозова хмара. Випили, заїдаючи цибулею, огірками та варениками.

— Значить, ім’я моє на обеліску в Мар’янівці зрубають, еге?

— Повинні зрубати, — знизав плечима вчитель.

— Н-да, — покрутив довгастою, мов перчина, головою замислений Веприк. — Таки зрубають...

І, дивлячись на старий дуб, який уже не озивався горлицею, сказав раптом:

— А навіщо зрубувати?

Вчитель подивився здивовано й нетямковито.

— Хай би не зрубували, — ніби попросив Свирид.

— А це ж чому?

— Ну, хай зостається! — з якимсь молодецьким викликом сказав.

— То що, не писати?.. Не писати, що ти зостався в живих?

— Напиши, що я живий, бо чого ж брехати... Тільки знаєш, не хотілося б, якби вони ім’я зняли з обеліска.

— Але ж там тільки загиблі!

— Та загиблі, вже ж. А я стільки числився серед тих, що по-геройськи, а тепер зняти? Вже там у Мар янівці звикли, що я теж по-геройськи, правда? А коли зняти, подумають люди, наче я дезертир, чи зрадник, чи запроданець.

— Ну, так і подумають! — заперечив учитель. — Сільрада пояснить, і червоні слідопити скажуть.

— Всім не поясниш, хтось такий знайдеться, що подумає: ага, Веприк Свирид покрив своє ім’я чорною неславою, от і зняли з обеліска. То хай зостанеться, чуєш, Василю Антоновичу? Все ж таки воював я за Мар’янівку! Не вбили, живий, але могли вбити, правда? Значить, записали б на обеліску, правда? За діло, за смерть геройську?

— Правда, однаково записали б.

— Добре, якби й зосталось там. Не так багато вже мені землю топтати... Хай у Мар’янівці пам’ять живе, як і жила.

Гаркавив грім у небі, цвіли шнури блискавок, як вогненні барвінки, а Веприк тримав учителя за груди, не відпускав:

— Хай так, наче я й справді поліг за Мар'янівку, хай! Хай буде так, Василю Антоновичу! Хіба я не заслужив своїм життям? Контужений був! Концтабір!.. Хай зостанеться! Але напиши все по правді — й про родичів моїх, раз у Мар’янівці інтересуються. Тепер я сам туди поїду й Надьку Васюру знайду, бо гріх не поїхати й не здибатись... Оцього листа залиш, я сам напишу в Мар’янівку...

Сіявся дощик, дрібний, мов голубий мак; вогнепальне золото блискавиць спалахувало й гасло; повітря, посвіжішавши, запахло, як пахне щойно вивуджена з води риба. Вчитель Василь Антонович Варений межею йшов через городи, коліньми розгортаючи мокру чубату траву. Ставши коло старого дуба, обернувся — Веприк під жовтою стіною хліва колов дрова, заносячи й опускаючи сокиру так, наче то була жива блискавка...