Цвяхи

Євген Гуцало

Електромонтер Петро Качур пригальмовує на велосипеді, що деренчить кареткою, якраз навпроти пивного дерев’яного лотка, пофарбованого в ядучий зелений колір. Його обвислі руді вуса схожі на клешні вареного рака, якими годилося б смакувати під свіженьке бочкове, що продається в пивному лотку.

— Батьку! — звертається до літнього чоловіка, що стоїть під запорошеною, вигорілою від сонця липою й тримає в руках розгорнуту районну газету. — Корнію Гнатовичу, що там преса пише?

Зморшкувате, глиняної барви обличчя старого нагадує перепечений у печі гарбуз. По-мисливському гострувато примружившись, відказує, ворушачи темними, як оксамитові мальвові пелюстки, губами:

— А про засідання нашого товариського суду пишуть. Як ми боремося з алкоголіками.

— Охо-хо-хо! — вдавано зітхає Петро Качур, сільський електромонтер. І з вдячною усмішкою приймає кухоль пінистого пива, послужливо піднесений зоотехніком, якому недавно робив проводку в новому будинку. Випивши залпом, віддав порожній кухоль. — Корнію Гнатовичу, а не скажете, в чому смисл життя?

— От коли закличемо на товариський суд, тоді взнаєш.

— Цікаво довідатись, поки до суду ще не дійшло, — весело відповідає Петро Качур, приймаючи другий кухоль від вдячного зоотехніка. Здмухнувши піну, спрагло п’є, й здається, що клешнюваті вуса його також угамовують спрагу. — А знаєте, що порахували американські вчені?

Слухаючи електромонтера, черга біля пивного лотка жвавішає, щирить зуби: Петро Качур — сільський дотепник, жартівник і самодіяльний каламбурист.

— Еге, бо всіх цікавить смисл життя, навіть американських вчених, — голосно каже електромонтер, стоячи на землі, а велосипед тримаючи поміж ніг. — Ви знаєте, що таке людина?

— Що таке людина, я знаю, — похмуро відказує міднолиций старий.

— Знаєте і не знаєте! От скажіть, скільки у вашому організмі води?

— Води?

— Ага, води!.. Мовчите? Стільки, що вистачить на прання сорочки й майки, в які ви зодягнені.

Електромонтер засміявся, й черга біля лотка також засміялась, лисніючи буряковими щоками.

— А скільки заліза, знаєте? — допитувався електромонтер. — Вистачить на один цвях, ось скільки заліза!.. Якби виділити з вашого тіла вапно, то можна вибілити отого шолудивого рудого цуцика.

Народ біля пивного лотка гримнув сміхом, і рудий цуцик, наполохавшись, дременув по вулиці.

— А знаєте, скільки сірки? Вашою сіркою можна потруїти всіх блощиць, що зараз кусають того цуцика!

Черевань, схожий на цистерну, поспитав із черги:

— Петре, а скільки цвяхів ти виклепав би з мене?

— Із вас, дядьку Ладько, три цвяхи!.. А вашою водою випрати можна сорочку, майку, труси й шкарпетки! А вашим вапном пофарбувати всіх бродячих собак у селі. А сіркою —-подушити їхніх блощиць.

Народ знай регоче, бо електромонтер таки жартівник.

— А тому залізу й сірці, — вигукує він, — та ще разом із вапном ціна один-однесенький долар!

Згорнувши районну газету, Корній Гнатович підступив до веселого електромонтера. Поклав кулак-горнятко на кермо велосипеда, що аж машина гойднулась хисткою лозиною, й сказав без гніву:

— А тільки з того заліза, що в мені, більше цвяхів склепаєш, хлопче.

— Американці — ділові люди! — підморгнув Петро Качур лівою довгою бровою, схожою на чорний шнурок від черевика. — В них усе точно!

— З тебе, хлопче, теж не більше одного цвяха дістанеш, бо куди тобі, слабак. А з мого заліза... — Несподівано голос йому зверескнув, як зверескують, ударившись лезами, два ножі. — А з мого заліза стільки наклепаєш цвяхів, що й Ісуса Христа розіпнеш на хресті!.. У грудях досі те німецьке залізо ворушиться. На Зеєловських висотах розжився. Зрозумів?

— Зрозумів, — уже не бравуючи голосом відповів.

— А твоїм вапном і справді собак білити і сіркою блощиць душити, зрозумів?

Електромонтер змовчав і, ставши ногами на педалі, хотів зрушити. Якусь мить Корній Гнатович не відпускав руки з керма, й велосипед здригався на місці. Народ біля пивного лотка мовчки стежив, тримаючи кухлі на рівні грудей.

— Ти чого тікаєш? — прискіпується старий, а в сірих, як стиглі маківки, очах зміїться гострий гнів.

— Хто тікає? — Електромонтер ліву ногу лишає на педалі, а праву ставить на землю. — Випив пива — й гайда, бо робота — не рідна мати, а зла теща.

Черевань, схожий на цистерну і прозваний Ладьком, прогув-продуднів:

— А то Петро за цуциком біжить, щоб своєю сіркою душити блощиць на собаці.

— Ти постій, коли такий розумний, — все дужче розпалюється Корній Гнатович, і печений гарбуз його обличчя спалахує калиновим'сяйвом. — Ось ти базікаєш про смисл життя, про цвяхи балакаєш...

— Ба-а-атьку-у-у! — з поблажливою зверхністю гугнявить електромонтер. — Про який смисл життя будемо говорити? Треба жити, а не говорити. Вам, звісно, тільки б уже говорити, а я ще живу, чуєте?

— І я кажу, що треба жити, а не говорити!.. А ти знаєш, скільки заліза витягли з мене, коли Дніпро під Лоєвом форсували? В госпіталі ось ізвідси витягли!

Й ляскає себе долонею лівої руки ззаду, нижче пояса.

— Мабуть, тікали, раз у гузно влучило, — жартує електромонтер і позирає на односельців біля пивного ларка, проте ніхто не всміхається. — Інші підставляли груди свої...

— А під Барановичами нижче правої лопатки садонуло! Я вже після операції отямився. Хірург приніс осколок в палату й каже: «Полюбуйся на свою смерть». Я той осколок тримав під подушкою, а як виписався з госпіталю, то викинув. Їхав у вагоні, розглядав, а тоді як розсерджусь — і в вікно пожбурив. Бо чого маю смерть оту німецьку носити з собою, подумаєш, гостинець!

Зоотехнік, відчуваючи себе в боргу перед електриком і щоб якось залагодити конфліктну ситуацію, приніс розшалілим співбесідникам два кухлі пива. Корній Гнатович із лівої руки пив, а правою все-таки притримував велосипед із Петром Качуром, бо волів договорити.

— То скільки б із мого заліза нарізали цвяхів, га?

— А багато... Вистачило б, аби прицвяхувати ІсуСа Христа до хреста, — згодився сільський дотепник.

Літнє сонце пряжило, сухе проміння наче аж шелестіло в зів’ялому листі акацій і лип, що росли довкола лотка. По дорозі проїхав автомобіль; у кузові, наче патрони в обоймі, сиділи молоді солдати з обличчями латунної засмаги. Несучи горн і червоний прапор, до школи подалась барвиста зграйка учнів.

— А візьми Ладька! — побадьорішав од спожитого пива Корній Гнатович. — Кажеш, три цвяхи з Ладька?

— Ну, три гаки, — муркнув електромонтер, уже не радий і своєму жарту, й тому, що встряв у халепу.

— Значить, його водою прав би, вапном фарбував би, сіркою собачих блощиць душив би?

Електромонтер удавано не слухав, звернувся до черги:

— Рибки в’яленої дайте, посолонцюю... — Й коли вже тримав два сухенькі окунці, то одного з удаваною гостинністю віддав старому: — Беріть, батьку, пиво до риби смачніше.

— Так ось візьмімо Ладька! — вів далі старий, не відмовившись од риби. — А його не посікло так під Яссами, що решетом став? Хіба з нього не витягували заліза? Скільки б із того заліза накували цвяхів, га?

— На нову хату вистачило б, не довелося б купувати в сільмазі.

— Пощастило, повезло! А міг і не повернутись.

— Себто як не повернутись?

— Багато ж не повернулось, і Ладько міг не повернутись!..

Електротехнік пильніше поглянув на Ладька, наче остаточно хотів переконатись, що той таки повернувся по війні в село й тепер ось п’є пиво. І, либонь, ще з тих повоєнних днів любить зловживати пивом, ген яке черево накачав.

— А міг і не повернутись, так! Вже б стояв пам’ятником так, як пам’ятники стоять скрізь.

Ладько, почувши про те, що міг би десь пам’ятником стояти, ошелешено кліпнув набряклими червоними повіками. Проте не зажурився й не запечалився.

— А налий-но пива! — крикнув до буфетниці, простягаючи порожній кухоль.

— У чергу, в чергу! — загукали.

— Пам’ятникові можна й поза чергою, — знайшовся хитрий Ладько.

Народ засміявся, й скоро Ладько вже здмухував піну з пива, сьорбав.

— Ну, гаразд, батьку, переконали, — примирливо сказав електромонтер. — Беру свої слова назад. Правда, що з наших людей можна наробити багато цвяхів. Заліза в їхньому тілі — великі запаси.

— Тобі легко слово казати, легко й назад забирати. Що ти бачив і знаєш? Ото вже правда, що з тебе лише одного цвяха вистружеш. Та пса пофарбуєш твоїм вапном, та блощиць на псові сіркою видавиш!

— Е-е, батьку, ви жартів не розумієте, — спохмурнів Петро Качур.

— Зі своєю жінкою як живеш? Чого ночує через день по сусідах, коли рачки повертаєшся додому, а п’яний велосипед на тобі їде?.. Викличемо на товариський суд, побалакаємо.

— Хто викличе? Отакі, як ви, пенсіонери?

— Отакі, як я, пенсіонери. В кому заліза сидить більше, ніж на один цвях.

Електромонтерові Петрові Качурові вже не до жартів, дотепів і каламбурів. Його руді вуса, схожі на клешні вареного рака, хнюпляться на лиці й наче кислішають.

— Та чого ви пристали до мене з тими цвяхами? — зрештою питає.

— Сам пристав! — каже Корній Гнатович, і золоті його гнівні зіниці нагадують червоних мурах.

— Та чого ви носитеся зі своїми пенсіонерами? — допитується електромонтер.

— Я ношусь? Із ким ношусь?

— А з товариським судом! А з Ладьком! А з собою!

— Бо й ношуся, — згоджується міднолиций і завзятий Корній Гнатович.

— Могли б і не носитись, бо й вік не той! — каже електромонтер, що вже, либонь, ухопився за рятівну думку.

— Наш вік не той? А який твій вік?

— А мій вік такий, батьку... Вас уже не заберуть, не призовуть, еге? А мій вік такий, що і заберуть, і призовуть. Такий, що й сам піду, як треба!

— Всі підуть, як треба!

— Й отих цвяхів принесу не менше, ніж ви...

— Та ну?

— Чи Ладько...

Голос в електромонтера забринів, губи сіпнулись, наче їх торкнули струмом. Обличчя в тих, що вгамовували спрагу о цій літній спекотній порі, потемнішали й поважчали. Корній Гнатович забрав кулак-дубівку з керма велосипеда, тримав руки вздовж тіла, немов відра на коромислі.

— А як треба, — вже опанувавши себе й пом’якшавши голосом, озвався електромонтер, — то й пам’ятником десь стану, ясно?

Про пам’ятник сказав так несподівано, що Корній Гнатович тільки яструбині брови звів на переніссі.

— І стоятиму! — вже й зовсім твердо сказав і лукаво примружився. — Ясно?

І, прощаючись, простягнув корчувату руку. Повагавшись коротку мить, Корній Гнатович простягнув йому свою — наче металеву головешку, з якої можна викувати сокиру з добрячим обухом.

— Привіт залізним цвяхам! — крикнув до пивного лотка. — Дивіться, не заіржавійте від пива!

— Хто ж іржавіє від пива? — озвався ширший ніж довший Ладько. — Це б від самої води заіржавіли...

Електромонтер Петро Качур умостився на рипучому сідлі, крутнув педалі й покотив вулицею, а тіні від лип і акацій мережили його спину білими й темними смугами. Вуса на обличчі здригались двома клешнями вареного рака.

Корній Гнатович узяв кухоль пива, сьорбнув і сказав губами, вмоченими в сіру піну:

— Подався... вапном своїм собак фарбувати в селі...

Спокійно казав, без гніву, й лице його мідне палахкотіло від рясних краплин поту.

— А сіркою блощиць давити,— додав.

Ніхто й не слухав, що бубонить затятий старий. Допивши пиво, буркнув:

— Ото цвях!..

Стояло літо тисяча дев'ятсот сімдесят дев’ятого року.