Селезень

Євген Гуцало

Дільничний міліціонер Охріменко Василь ішов осінньою вулицею, всипаною опалим листям. У кітелі, чорна кобура віддимається на боці. А не за формою те, що формений картуз із червоним околишем тримав на грудях, мов підрешіток, діставав з того картуза-підрешітка стиглі груші-гнилички, їв, прискаючи соком, а осередки розкидав по бур’янах.

— Андрію! — покликав колгоспного шофера, що переходив вулицю попереду, наче гнаний у спину пружним вересневим вітром.

Шофер спинився під блідо-золотим осокором очікуючи. Сизі, мов небеса над селом, очі його купчили гіркувату задуму.

— Так що там сталось удома? — поспитав дільничний наблизившись.

— А що сталось? — похмуро озвався Андрій.

— Ну, тобі ж, либонь, видніше.

— Видніше, — круто вигнув ліву брову шофер.

— Ну, то розказуй. Бо всяке плещуть, а я хочу знати від тебе.

— По порядку?

— Ага, по порядку.

І засміявся. Коли дільничний сміявся, то відразу втрачав напускний серйозний вигляд, ставав схожий на парубка-залицяльника, на якого всяка дівка погляне з інтересом. Та силувано поборов свій недоречний сміх, згадавши, що зараз він при виконанні службових обов’язків. Втім, при виконанні службових обов’язків годилося б надіти кашкет на голову, а не тримати в руках, повний гниличок.

— Давай присядемо отам, чи що, — сказав Андрій.

З вулиці ступили на вигін і присіли під крислатою яблунею, обшмуляний стовбур якої слизько лиснів: на вигоні збирали череду, й чи не кожна худобина терлась об дерево якщо не здухами, то шиєю. Шофер дістав цигарку, запалив, а дільничний, повагавшись, знову зі смаком став їсти груші-гнилички.

— Торік замість покладу тицьнув я під курку качине яйце, — сказав шофер Андрій, затягуючись цигаркою, очі повужчали, сивими шротинами заяскріли зіниці.

— То й що?.. Я питаю, що в сім’ї начворив, а не про торішній поклад!

— Ти просив — усе по порядку?

— Ну?!

— Значить, слухай. Тут треба чвалом, а не галопом.

— Ну, давай чвалом, — нехотя згодився дільничний.

— Значить, торік замість покладу тицьнув я під курку одне качине яйце, — повторив Андрій, знову затягуючись цигаркою. Дільничний хмикнув, проте змовчав. — Разом із курчатами вилупилось і каченятко.

— Ну? Слава богу!..

— Ходило з квочкою та з курчатами, але ж каченя є каченя, тямило, що не в ту компанію втрапило.

— Не доведи господи до компанії, — мовив дільничний.

— Я жалів те каченя, підгодовував. Ось і прив’язалось, ішло до рук. Тільки побачить, що я на ганку показався, одразу біжить від курячої компанії до мене, кахкає. Ну, візьму в руки, погладжу шийку, спинку. Сипну кришок йому — й гайда на роботу.

— Буває, — мружачись, мовив міліціонер. — Всякі птахи звикають до людини, стають ручними, домашніми. І ворона, й лелека, й лебідь.

— І в такого славного селезня вибилось те каченя! — розгладжуючи зморшки на чолі, сказав шофер Андрій. — Не проміняв би свого качура на лебедя-кликуна, на якогось там галагана чи казарку... Такий славний нашийник у нього на шиї, біля очей — і біле, і синє, і червоне. А воло яке, а крила!

— Бувають птахи — куди твоє діло, — згодився міліціонер. — Далеко до них павичам із зоопарку.

— Де там той павич у зоопарку, як тут селезень удома!.. Я тільки спинюсь машиною під ворітьми, тільки ступлю до обійстя, а він чи вже стоїть і чекає біля воріт, чи біжить до мене й кричить радо.

— Ну й ну! — Щиро захоплювався дільничний.

— З курми й до хліва на ніч не хотів заходити, все ждав під ганком, поки нагодую й відправлю спати. Звикли одне до одного — селезень до мене, а я до селезня. Все це я кажу тобі не для протоколу, ясно?

— Чому ж не ясно!

— Останні тижні я весь час на буряках та на буряках. — Вузлуватими пальцями знову дістав цигарку, запалив. Осокоровий листок упав на пасмо розкошланого чуба, потремтів і звалився на землю. — То вночі возиш буряки на цукрозавод, то вдень. А то й добу не вилазиш із кабіни, потім сам собі здаєшся скрученим колінвалом, що розпрямитись не годен. Якось приваландався додому ополудні, чорний, мов чорт із кагли.

— Минулої суботи? — уточнив дільничний.

— Ага, минулої суботи... Й призабув, значить, що у нас із Фроською ювілей — десять років як побрались, коли мене демобілізували з армії. Ніяких гостинців жінці не подарував, бо заніколилось, а вона мені — й сорочку, й галстук, і туфлі. І не пляшку самогону виставила на стіл чи казьонку з тими богатирями на етикетці, а шампанське. Звісно, випили, бо чом не випити. Й смаженю таку смачну зготувала, що поки теща навернулася з городу, ми ту смаженю й умегелили вдвох, навіть кісточки облизали. «Смачно?» — питає Фроська. А вона в мене чого-чого, а поїсти любить. «Смачно, та мало», — кажу. «І наче ж селезень великий, — озивається Фроська, — а вволю й не наїлись удвох». Я питаю: «Який селезень?» А теща від печі й собі: «Забили селезня твого, бо нащо має на пні перестоювати? Вже друга осінь йому, то хіба не пора?» І Фроська за столом сидить, сміється: «З’їв селезня, облизався, а не вгадав, чиє м’ясо куштуєш». Тут мене так замлоїло в грудях та в животі, що ледь вибіг на ганок, щоб уже з ганку блювати. Все виблював, що з’їв. І хитає мною, наче після хвороби, гойдь-гойдь, гойдь-гойдь. Ступив до повітки, тут одземок, до нього дрова рубаємо, сокира-колун стримить в одземку, пір’я біліє, краплі крові...

— Ну? — Дільничний висипав недоїдені груші-гнилички на траву, надів кашкета на голову, прибравши офіційного вигляду. — А далі?

— А далі — затьмарення найшло, запаморочення. Яку зловлю курку в хліві чи на дворі — до одземка й сокирою!

— До одземка й сокирою? Скільки ж ти так загубив?

— Кого?

— Та курей, звісно.

— Дванадцятеро.

— А на розплід зосталось?

— Зосталось, бо не міг зловити всіх... Дві курки...

— А чого ж твоя теща говорить, що всіх вигубив?

— Теща наговорить.

— Півня ж нема?

— Сусідський бігатиме, чого там.

— На дурничку сусідський бігатиме, — згодився дільничний. І підохотливо мовив: — Ну?

— То я покликав надвір Фроську й тещу, кажу: «Ви мені селезня до ювілею, а я вам курей нарубав до ювілею, скубіть та смажте, гулятимемо».

— А вони ж бо?

— А вони? Фроська кричати, а баба лементувати.

— Да-а, брат, — сказав дільничний, — це ти загнув.

— Та знаю, що загнув. Але ж селезень був у мене!.. Запаморочення... Як згадаю, що біля воріт завжди здибав після роботи!..

Й шофер став терти очі пучками пальців із чорними місяцями нігтів.

— Немає в житті такого, щоб виходу не було, Андрію, — сказав дільничний, зводячись і обтрушуючи штани від прилиплого листя й трави.

— А який вихід? — звівся під осокором і шофер, мерзлякувато щулячи дебелі плечі на студенистому вітерці.

— Вихід завжди є, — повторив дільничний із владною хрипкуватістю в голосі. — Розкажу тобі зі своєї практики. Мою сусідку бабу Галю знаєш? Знаєш, горбата вона, мов колесо від воза. Торік що приключилось? Був у нас качур, накульгував на ліву лапу. Славний такий, слухняний. Заліз до баби Галі на обійстя, клював пашницю з її курми. Баба накрила качура пеленою, скрутила шию, щоб не кричав, — і в хату. Добре, що я підстеріг. Ох ти, думаю, старе луб’я, порядок порушуєш. І до старої в гості, а стара вже качура скубе. «Здрастуйте, — кажу, — бабо Галю». А вона: «Здрастуй, сину». «А яку пташку ви патраєте?» — питаю. «А хіба не бачиш, — відказує, — що качура патраю». Питаю: «А ліва лапка в качура не переламана?» Каже: «Переламана». А потім як сплесне руками: «І справді таки переламана, та це ж не мій качур, боженьку!» Питаю: «То, кажете, бабо Галю, не ваш качур?» Заламує руки: «Та не мій, не мій, гріх говорити, що мій!» Питаю: «Значить, можна забирати?» Каже: «А забирай, забирай, бо кому забирати, як не тобі, ти — закон!» Узяв я свого качура в баби, заніс додому й кажу матері: «Ось, мамо, качура зарізав, готуй вечерю». Питає мати: «А чого це ти його про будень зарізав, а не про свято?» Кажу матері: «А чому нам у будень та й не посвяткувати?» Зготувала мати качура, з'їли. А про бабу Галю їй і слова не сказав, ось і живуть у мирі. А якби проговорився, то мали б війну по сусідству через пліт і через межу. Так що, Андрію, завжди є вихід. Зрозумів?

— Хто зна, — сказав шофер. — У тебе — качур, а в мене — селезень.

— То й що?

— Та, кажу, селезень. Хто мене тепер здибле, коли з роботи додому прийду?

— Тобі що дорожче — спокій у сім’ї чи селезень? Селезня вже нема, його не вернеш. Ти зараз у своєї матері живеш? Вертайся до жінки, мирися з тещею.

— Де ще в мене такий селезень візьметься?

— Наживеш!

— Легко оказати — наживеш!

— Бо не хочеться виносити сміття з хати через отих порубаних курей. Коли Фроська з тещею візьмуться, доведеться відповідати. Раджу замиритися. Селезень, качур — не один чорт?

— Ну, бувай, — повернувся колгоспний шофер Андрій і почвалав геть по осінній вулиці, гнаний у спину пружним вересневим вітерцем.