Гра в батька

Євген Гуцало

Мамо, хто мій батько? — подеколи запитувала Дарка.

— Та батько ж, — спроквола відказувала мати.

— Хто він? — дзвенів дитячий голос.

— Та хто ж, — лунало материне уникливе.

— Він хоч є чи його нема?

— Та ніяка хороба не вхопила.

— Тутешній чи приїжджий?

— Колись довідаєшся, зараз рано знати.

— Інші знають своїх батьків, а мені не можна?

— То інші...

Дарка йшла за хату, де росли кущі смородини, агрусу, порічок та малини, й ховалась у густих заростях. На гілках рожевіли, чорніли, червоніли ягоди, граючи проти сонця найнесподіванішими живими барвами, пурхали метелики, лазили кузьки, всілякою мурашвою та жуками кишіла трава. Просвічувалося зелене листячко, створюючи химерний півморок, щебетали пташки, сиплючи довкола перлисті звуки, пахло гіркуватим духом ягід, і в цьому світі Дарці було добре.

Коли вгорі з важкуватою граційністю пропливав лелека, то Дарка думала про те, що добре було б усістись на його спині і, притримуючися за крила, проплисти над їхнім селом. Люди зупинялися б і показували на неї пальцями. Мати насварилася б і наказала спускатись на землю. А Дарка на дужій лелечій спині пропливла б у вишині над селом, далі над полем, по якому вигойдуються хвилі хлібів, далі над лісом... І поряд із нею летіли б інші лелеки, й на їхніх спинах сиділи б інші діти, й так вони ширяли б із птахами в небесах, було б весело, летіли б і летіли б...

— Куди?

Лежачи в кущах за хатою, наче в товщі прозорої зеленої води, крізь яку видно могутніх птахів у голубих високостях, Дарка над тим не задумувалась...

Поряд блищали черепки. Черепки мерехтіли і жовтим, і рудим, і фіолетовим, і чорним — якими тільки барвами не спалахувало її багатство, назбиране по всіх усюдах: по ровах, городах, чужих дворах, у полі. З цих черепків Дарка часто вибудовувала палаци, тереми, в яких у неї в різний час жили то Попелюшка, то кривенька качечка, то курочка ряба.

Та зараз черепки зостались просто черепками, не запаливши її уяви.

Знову вгорі проплив лелека, мовби кличучи Дарку з собою, й дівчинка звелась у неусвідомленому пориві, проводжаючи поглядом вільну птицю.

Неясне бажання народилось у її єстві. Дівчинка вже знала, в яку гру їй би кортіло зараз пограти, тільки вона не знала, як можна грати в неї. Вміла бавитись у класи, в крем’яхи, в довгої лози, в жмурки, у гусей та вовка, ще знала багато інших ігор, а от як бавитись у цієї? Адже не могла її перейняти від когось іншого, бо хлопці й дівчата з їхньої вулиці та з сусідніх вулиць ніколи й не пробували грати її.

А справді, як грати гру в батька?

В кого запитати, хто розкаже?

Бо коли нема свого батька, то треба в нього погратись. І, доки гратимешся в батька, поти й здаватиметься, що він є.

Тільки як грати в свого рідного батька, якого ніколи не щастило побачити? Навіть фотознімка не бачила, бо мати ніякого фотознімка не тримала.

Дарка стала на коліна, роздумливо помилувалась червоним сонечком, що, замерехтівши крильцями, зірвалося з вусиків малини, звелась і гайнула у вулицю.

Назустріч ішов солдат — начищені чоботи порипують, галіфе понадималось, пряжка на ремені блищить, груди в значках. В одній руці солдат ніс чемодан, а в другій пілотку. Очі мав голубі й тими очима дивився на Дарку, наче впізнати хотів, і серце їй стріпнулося сполоханою пташкою.

Обернулась і ждала: зверне за їхні ворота чи промине подвір’я?

Солдат проминув подвір’я... Отже, тільки здалось, що приглядався, що впізнати хотів. І чомусь Дарці стало шкода, бо такий був славний солдат, а очі ж чудні — мовби в ангорського кролика, що бере траву з твоїх долонь!

Ось походить по селу й вибере, в кого їй хотілося б погратись.

Тут подвір’я дядька Онисима, то вона й не повертатиме голови в той бік, дивитиметься в протилежний. Дивитиметься в протилежний, а однаково бачитиме старі черешні з сузір’ями солодких ягід, до яких дядько Онисим ніколи нікого з дітей і не допустить. Однаково бачитиме ікластого пса на порозі цегляної буди, критої бляхою. Пес ніколи не гавкає, та страшніший від тих, що вдень і вночі не стуляють пащі. Якось Дарка задумала полюбуватись мальвами, що жаріють біля воріт, через ворини просунула голову, щоб понюхати, то пес як підкрався, як гримнув іклами — з переляку душа в п’яти і сховалась.

Не дивитиметься на подвір’я дядька Онисима, та однаково бачитиме, як той миє свого червоного «Москвича», на якому ж так хотілося прокататись, та так і не вдалось, бо дядько, як їде, нікого на вулиці не бачить. Бачить він тільки курчат, гусей та індиків і то тільки тому, що боїться платити штраф, як задавить.

Дарка звернула в сільський магазин, де всі товари містились в одному продовгастому приміщенні на два загратовані вікна. Тут продавались баночні оселедці, сіль, цукор, хек у томаті, вила, сапи, фарби, мотузки, ситець та штапель, штани ватяні й шерстяні, прогумовані плащі, коржики, карамель і книжки.

Вона, Дарка, любила заходити в їхній магазин просто так, із порожніми руками, щоб уволю надивитись на зібрані тут багатства. А також, мабуть, тому, що їй подобався продавець магазину Василь Плішак, який пересувався за прилавком статечно, а голову тримав так, наче побоювався, що з неї може спасти царська корона. Плішак брав у руки звичайну лопату, мовби вона була кута зі щирого золота, й з належною гідністю віддавав покупцеві. Ситцем і штапелем торгував так, наче то були оксамит чи парча, а коли зважував на шальках старих терезів жменю рожевих подушечок із повидлом, його обличчя ставало солодке й благовісне, мовби минулої ночі йому снився янгол.

Магазин був порожній, під стелею та біля шибок гули мухи, й продавець, сидячи, спав на стільці біля прогумованих плащів та куфайок. Дарка ступила до прилавка — продавець не прокинувся. Дарка вже простягла руку, щоб погортати книжку з розмальованою обкладинкою, та в останню мить відсмикнула пальця й позадкувала до дверей.

Бо здалось, що продавець тільки прикинувся сонним, а насправді стежить за кожним її рухом, щоб упіймати на чомусь такому, про що вона й помислити не могла.