Нескінченні теревені про дівчат

Євген Гуцало

Вже чутно, як спадає денна спека.

Ще недавно з великого блакитного дзбана, яким обернулось небо, ллялись могутні потоки світла, в’янув тютюн на грядках, листя соняшників, зелена гичка буряків, паморочилася свідомість. Та ось уже лежить сонце на обрії, мов рум’яна хлібина на миснику, й розквітлі вічка березки, що в’ється між картоплі, дивляться бадьоріше із-за припухлих пелюсток, і гостріше запахло рожевим маком.

— Ну, що ж, — каже Коля Смовж, — не захоче братись риба на черву, то братиметься на метеликів, не захоче метеликів — хай іде на варену бульбу. Збалувана тепер, сита, тільки дурна й клюне на наживку, а розумна посміється.

Коля Смовж — у матроському тільнику, в новенькій фетровій шляпі, в коричневих шортах, підперезаних широким солдатським ременем із замашною бляхою. Оголені ноги, руки, груди наче димлять буйною рудою поростю, поміж якої, мовби лісові злі мурахи, зацвіли веснянки. Волосся на голові лежить твердою шапкою, що скидається на зелений мох, який росте на стріхах хлівів та хат із північного затіненого боку.

— Риболовля тепер замість психотерапії, — вголос розмірковує Коля Смовж, який взагалі любить погомоніти — якщо нема співрозмовника, то сам із собою.

Поза городами в левадах, де берег заріс вербами, вільхою та шелюгою, вже снується холодок. Там, де недавно скошена трава лежить у покосах, в повітрі стоїть аромат ледь прив’ялого лугового збіжжя.

— Сьогодні ловитимемо біля греблі, там проточна вода, свіжа...

Розташовуємось біля мосту. Ген, прямо перед нами, синіє, біліє та жовтіє всякими будівлями старий, ще дореволюційний, цукровий завод. Попід напіврозваленим муром пасеться худоба, граються діти, походжають гуси табунами.

— Ідилія, — бурчить Коля Смовж. — Лоно природи...

Поплавці гусячого пера біліють на воді, на обидва сідає по бабці з бірюзовими крильцями. По греблі, що світиться брилами вапняку та чорніє жужелицею, котять автомобілі, вози, велосипеди. Ген звідти, від заводу, появляється струнка жіноча постать, наближається. Хода пружна, поривчаста — так ходять на побачення і, мабуть, на перші. Та ще дівчата або молоді жінки, мимоволі міркується мені.

Квітчаста сукня волошковими тонами горить поза стовбурами тополь, поза кущами придорожніх верболозів. Тепер можна й роздивитись повне смагляве обличчя, де під крутими склепіннями смоляних брів грають бунтівливі очі.

— Надько! — зненацька кричить Коля Смовж.

Вже поминувши греблю, жіноча постать зупиняється в якомусь нетерплячому очікуванні. І в складках підведених губ нетерплячість, і в тому, як тримає руки.

— Привіт! — кричить Смовж.

— Привіт, — долинає до нас.

— А ми ось рибу ловимо, — весело хвастається.

— Ні ока ні луски, — бажає крутоброва жінка й ступає крок та другий.

— Постривай! — спиняє Коля Смовж. — Уже й поговорити з тобою не можна.

— То говори, — сміється з біло-чорної греблі поривчаста Надька.

Чим пильніше приглядаюсь, тим більше видається красунею. Її врода — це врода здорового тіла, щедрих рум’янців, натруджених рук. У волошковій сукні вона горить рівним густим полум’ям на греблі під старою тополею, й призахідне вечорове сонце кладе їй на щоки мазки тихого медового жару.

— Як там Іван?

— Та, мабуть, телевізор дивиться.

Клюнуло, й, поки Смовж витягував чималого окунця, поки знімав йоршисту свою здобич із гачка, жіноча постать поривчасто поринула далі по греблі й скоро зникла за деревами ясенової вулички.

Смовж співав: «Не жалею, не зову, не плачу, все пройдет, как белый с яблонь дым. Увяданья золотом охваченный, я не буду больше молодым». Співав крізь зуби, і в голосі його пробивалась неприхована злість. Далі різко змінив репертуар: «Жизнь — это миг между прошлым и будущим». А згодом отаке: «По улицам ходила большая крокодила. Она-она — зеленая была».

— Знаєш, чому я холостяк? — вимкнувши свій некерований «меломан», запитав Смовж. — Бо мені жалко дівчат. Дівчина до заміжжя — це квітка персика. Квітка вишні. Мальвазія. Амброзія. Чим довше дівчина не виходить заміж, тим довше зостається квіткою персика чи вишні. Бережімо дівчат — квіти нашого життя!

Говорив так, наче глумився сам із себе. Лагідна поверхня води віддзеркалила далекі вечірні небеса, сизі хмари, і раптом із цих небес, із-поза хмар Коля Смовж витягнув вудочкою чималого королівського коропа.

— Як тобі Надька? — запитав.

— Квітка черешні, — пожартував я.

— Влучив у епіцентр, — зрадів Коля Смовж. — І закричав до якоїсь дівчини, що в цей час ішла по греблі: — Ганю, такими ніжками, як твої, треба ходити не по грішній землі, а по кіноекрану!

Ганя (пухкенька пампушечка, носик гудзиком, ямочки на щоках і підборідді, біла блузка без рукавів і кремова міні-спідничка) засміялась, наче в дзвоник задзвонила.

— Ти хохмач, Колю!

— Серйозною буває тільки риба, й то на сковороді.

— А раки?

— Раки завжди веселі, як і я.

Ганя, рада, що її зачепили, що пожартували, видзвонювала й видзвонювала тугим голосочком, розказуючи всяку всячину, аж поки Смовж нагадав:

— Запізнилась на танці, дивись! — І, коли вона колобочком покотилась по дорозі до заводу, здивовано мовив: — Що за чудо, ці дівчата? Тільки помани пальцем — і вже полетіла до тебе, як метелик на вогонь, і вже завтра ладна бігти до загсу... Знаєш, про що я найбільше люблю говорити?

— Про рибу?

— Ага, про рибу, яка зветься дівчатами. Й чому так, га? Один тобі про мотори та автомобілі таке нарозказує, що вуха пов’януть. Про наші марки, про закордонні — всякі там «ролс-ройси», «кадилаки», «форди», «сімки», «фольксвагени», «фіати», «татри». Другого хлібом не годуй, а дай баланду потравити про те, скільки вчора та з ким випив, куди повело та де звалився спати. Третій з ранку й до вечора торохтітиме про футбол, про суддів, воротарів, форвардів — скільки забив Бишовець голів на чемпіонаті в Мексіці, а скільки Блохін у ворота мюнхенської «Баварії», а як стояв Яшин, коли грав за збірну ФІФА... Тільки я на такі балачки не піддамся.