|
«Доброго дня, Даниле Пилиповичу! Ще живу, бо щось же треба робити. Одне ходить на меблеву фабрику, друге на цегельню, третє стоїть у гастрономі за прилавком, четверте має діло на залізниці, а моє діло — жити, й годі. Маю двох котів, то вони за мною дивляться, а я за ними дивлюсь. Питаєте за козу? Козу вже не доглядаю, бо коза потребує молодості, а де вона в мене? Якби не борсуків жир, то хто зна, чи й писала б вам сьогодні цього листа. Борсуків жир, собачий п’ю та їм, уже сама скоро буду гавкати. Недавно їздила до Маланки, провідувала. Як Мина переставився, то Маланка забалакуватися почала, городу сама не попорає, у печі не завжди й пропалить. Брала Ліда матір до себе на зиму, та Маланці важко в дочки, то знову до старої хати вернулась. Ви, Даниле Пилиповичу, знаєте це по собі, а я по собі. Я робила на свого Гната день при дні, спини й уночі не розгинала, а він як мені віддячив? Узяв і помер скоропостижно, мовби йому догляду мого мало було, отак віддячив, хай йому земля пером. Раніше дивилася за ним, а тепер за його могилою. Хвастатись не стану, тільки його могила найкраща на цвинтарі, не жалію ні рук своїх, ні здоров’я. Оградку зварили мені на заводі. Тепер і ви, Даниле Пилиповичу, ковтнете горя без Олени, царство їй небесне, тільки тепер складете їй справжню ціну. Жінка — не пучок петрушки, на грядці не вискубеш і на базарі не купиш. Олена знала тільки дітей і вас, а за себе забувала, ми з нею однієї вдачі, бо сестри. Й мати наша Килина, покійниця, такої самої вдачі була, теж настраждалась. Тепер ви назгадуєтесь і накличетесь Олену, тільки не почує, бо там іще ніхто не чув. Чорне пальто із неї з лисячим коміром запакуйте в посилку й пошліть тітці Ларисі у Вапнярку, тітка доходить, Олена була з нею одного росту. Й так само пошліть їй хустки й косинки, бо однаково пропаде все в скрині, а тітці Ларисі знадобиться, та й за модою вона не ганяється. Питаєте, що вам далі робити? Добре, що пенсія йде, а робити щось треба. Якби взяло котресь із дітей, то можна переїхати, але ви самі пишете, що до дітей не хочете. До дітей не хочете, в них свій клопіт, свої малі діти, але ж і одненькому в хаті кукурікати не хочеться. Питаєте, чи є тут у нашому посьолку яка чистенька, акуратна бабця, якій нема до кого притулити голову, то хай би йшла до вас чи ви прийшли б до неї. І сама не знаю, що порадити. Є такі бабці в нашому посьолку, де їх тільки немає, і чистенькі, й акуратні, ще по базарах бігають і по магазинах. Те, дивися, зовсім самотнє залишилось на старість, а в того діти далеко по світах. А після вашого листа вже й говорила де з ким, але треба, щоб і ви навідались у гості, самі подивились — і хай на вас подивляться. Ви хоч і на пенсії, але наче жених. А настренчити я можу. Біля вокзалу живе непогана молодичка, їй іде 57-й год, має півхати під бляхою, а другої півхати належить сусідові. Живе з пенсії, обидві дочки відділені, роблять на пекарні. Чоловік був підполковником, помер від грудної жаби, залишив машину «Запорожець», а в гардеропі висить кітель із нагородами. Вона до вас у село переїхати не переїде, бо в нас посьолок, близько до Києва, можна кутки здавати дачникам. Є друга жінка тут, Настасія Василівна, в конторі орсу робить бухгалтером. Хазяйка — таку пошукати, сама літню кухню звела, колодязь у дворі пробила, хлівець поставила, залізні ворота, заасфальтована доріжка, садочок, полуниця, навіть ванну в комірчині має. Розказувала їй за вас, Даниле Пилиповичу, вона інтересувалася всерйоз, а не для годиться, тільки ж, звісно, хто стане зриватися з насидженого місця, де тебе всі знають і ти всіх знаєш, і летіти за тридев’ять земель! Якби Настасія Василівна молоденька, а то ж у літах, ніколи за чоловіком не жила, то й не одважиться на таке. Та й зарплата в неї добра, при добрій зарплаті і хазяйстві вона жінка самостійна, незалежна. А ще думаю про інше: як вона не знала чоловіків, не ходила за ними, не годила, то чи зуміє з вами помиритись? Щоб не було так, як у теперішніх молодих, які знайомляться вже після весілля, а познайомились — і розходяться. Ще є Антошка, ця з норовом веселим, компанійська, тільки я заїкнулась їй за вас, як вона хоч завтра готова їхати хоч до чорта в зуби. Антошка зовсім не схожа на Настасію Василівну, і хатинка в неї ніколи не замикається на замок, і двір голий, як бубон, і хату давно годилося б перекрити, бо там такий шифер, що плакати хочеться, і в чарку заглядає Антошка, ніколи не відставить. Але не цей у неї гандж, а той гандж, що чоловіки біля неї завжди в’ються, як оси біля патоки. Візьмете в свою хату, а за нею ж і хвіст якийсь може тягнутись, бо за таким веселим норовом завжди щось тягнеться. Колись ходила чутка, що Антошка була зв’язана з бандою, банду переловили, а вона сухою вийшла з води, покрили. То, Даниле Пилиповичу, вам треба ця Антошка? Хай хтось другий перечепиться об неї та звідає її веселого норову, а вам не таку настренчити хочеться. Є тут одна, є, тільки з претензіями, а взяти жінку з претензіями — це не так із жінкою спати, як із її претензіями, а вони ж і муляти можуть, і кусатись, і зуби показувати, гав-гав-гав! І не згадуватиму вам про неї проти ночі, щоб не приснилась. Повірите, оце думаю разом із вами. От ставлю себе на ваше місце — і думаю. Молоденьку вам брати не слід, бо, скільки вовка не годуй, — він однаково в ліс дивитиметься, а воно вам треба, щоб вашого лісу не трималось? Візьмете з купою родичів та з купою онуків — на старість маєте доглядати ще й чужих онуків, наче своїх мало, а хіба від них дочекаєтесь доброго слова? Візьмете з майном та з достатком — вона дорікатиме, що зазіхаєте чи посягаєте на її добро. Візьмете саму, в лахах, тільки з пудреницею та сумочкою — вона вам із димом усю пенсію пустить, бо треба ж до пудрениці купити пудри за щось, треба ж щось і до сумочки покласти. Візьмете вдову — про свого чоловіка згадуватиме. Візьмете розлучену — теж кепсько, бо десь же той розлучений чоловік є на чиємусь балансі. Як розумом не розкинь, однаково виходить, що найкраще женитись тільки раз та й то ранньої молодості. Але ж вам, бачу, треба не вперше, а вдруге, та й молодість далеко, то що тут вдіяти, як викрутитись? Пораджу щось не те — потім і винуватою стану. Тільки не розстроюйтесь, Даниле Пилиповичу, ви можете розстроїтись, а ще не дослухали мене. Значить, мушу вам помогти по-родинному, бо інакше б ви не звертались до мене. Ще тут одна кандидатура крутиться в пам’яті, кандидатура, може, й не з рогами, але потребує хорошого ставлення, бо хто тепер не потребує хорошого ставлення. В тюрмі сиділа за якусь розтрату, тепер випустили достроково, чоловік од неї відкинувся, вона хоче почати нове життя, тільки ніхто їй не йде назустріч. І в посьолку нашому якщо знайде, то тільки волоцюгу чи алкоголіка, але ж вона таких не хоче, щоб знову не загриміти за грати. Вже ладна й з посьолка вибратись, казала мені, що й до вас готова поїхати, видавали б ви її там за племінницю чи родичку далеку, десь у торгівлі пристроїлася б, вона тільки по торгівлі, другої роботи не знає. А як приїде — й не сподобається вам? Значить, я винувата, більше ніхто. На товчку продаю свій товар і думаю про вас. Піду на цвинтар на могилку до свого Гната — й ви мені в думках. Згорблюсь над могилкою; поливаю півники чи незабудки, плачу, а за тими сльозами ви мені бачитесь, Даниле Пилиповичу. Бо, поки жили з Оленою, були мені не чужі, як-не-як, а сестрин чоловік! Своїх дітей не мала, то ваші здавалися своїми, хіба ж подарунків не висилала, хіба ж їхні карточки й досі не стоять на столі в кухні? Щодня дивляться на мене — і Віра, і Вітя, і Марина, і Андрійко, а я вже дивлюсь на них, маю з ким поговорити, поскаржитись чи й засміюсь до них. Недавно Віра приснилась, тільки не великою, як тепер, а маленькою, як ото ви ще в Новій Греблі жили, стоїть серед гусей, а на голові червоний бант. А від Віті листа одержала недавно, пише, що вже не в бакалійній конторі служить, а директором ресторану, вибився в люди, слава богу! Маринка не забуває, доходять листи з Мелітополя, й Андрій із армії прислав карточку — й не впізнати, викапаний ви, Даниле Пилиповичу, нижня губа скроєна по-вашому, відвисає вареницею. Повірите чи ні, що Віра називає мене «мамою», бо як була малою, то всіх жінок називала так, а мене й по нинішній день. Уже повиростали, повідламувались від гілля, та однаково тягнуться до мене, й, мабуть, ніхто їм ближчий не буде, ніж рідна тітка. І вас, Даниле Пилиповичу, ніхто краще не зрозуміє, ніж я. Вам той шлунок болів і болить, не всяку страву приймає, то гаряче просить, то холодне. Завжди хапаєтеся за серце, то й серцю треба догодити. То нежить, то простуда, то ангіна, то грип, то голова розколюється — хіба я не знаю, як із тими болячками справлятись? Самі собі не виперете й не зварите, й хату не заметете й не помастите. Хата не меншого догляду потребує, ніж людина, а де у вас та сила до хати, коли й за собою не годні дивитись. Продавайте, самі переїдете в наш посьолок, поживете в мене. Тут місце для вас знайдеться, і шматок хліба, і ложка гарячої страви. Спродуйтесь, нащо везти старий непотріб, тут усього вистачає, ще який одяг чи взуття є з Гната, доходите й доносите. Матимете час приглянутись до кандидатур, може, знайдуться нові кандидатури, я вам допоможу. А не захочете знатися з тими кандидатурами, то в мене залишитесь. Разом і квітки з пінопласту ліпитимемо, й на товчок будемо їздити, й на Гнатову могилу навідуватимемось. Я вам зла не побажаю, тільки добра, а ви вже самі міркуйте, часу для міркування маєте багато, сидите на пенсії. Може, ото не так написала, то не гнівайтесь, писала від душі. Зараз піду в гастроном по оселедці, кажуть, що привезли славних, то впущу листа в скриньку на вокзалі, хай летить з привітом, а повертається з одвітом. Ваша кума Фрося».
|
|
