Пісня про гречаники

Євген Гуцало

Ви пораєтесь, мороки багато, а я вже вдосвіта людям спокою не дам...

Марія стоїть у порозі, й лице її смагле світиться гарячою мальвою. А руки ворушаться, мовби вузлувате коріння, котре підмиває стрімка вода.

— У вас мороки багато, — повторює Марія, — то скоро вже піду.

Проте не йде, стоїть у порозі, не зізнаючись, чого навідалась іще до третіх півнів. Мабуть, сподівається, що в неї допитуватимуться?

— Що ж це вами колотить? — питає хазяйка, збираючи сніданок для сім’ї.

— Не знаю, чи й поможете...

— Ви скажіть, чим помогти.

— Завжди ж я тримала в мішечку, завжди мала як не миску, то полумисок, а тут кинулась — і вже нема. І отямитись не годна: хто ж виносив? Ніхто не міг винести, лиш я сама.

Хазяйка збирає сніданок на стіл, а Марія стоїть у порозі — гарячими пелюстками щоки їй горять, очі якісь огнисті, пекучі. Що ж це коїться з жінкою, га? Завжди — нижча трави, тихіша води, а тут одмінилась так!

— То чим помогти, Маріє?

— Ой, мабуть, не поможете, — зітхає Марія. І не зізнається — що саме привело. Мабуть, наговоритись хоче, набутись у чужій хаті кортить їй. І коли хазяйка, клопочучись, надовго вмовкає, коли тиша починає загусати так, хоч ножем її край, то Марія, граючи бровами, каже: — Та гречаного борошна хотіла попитати у вас.

— Якого? — дивується хазяйка.

— Гречаного...

— Де ж воно в нас? — стенає одним плечем жінка. — Усяке маємо — і пшеничне, і житнє. Просо маємо, рис, і ячменю трохи є, а гречаного давно не водиться. Вже й забула, коли гречаними галушками ласувала.

— В кого б напитати, га?

— І не скажу, Маріє. Гречану крупу знайдете, а борошно...

«І нащо їй те гречане борошно? Бач, закортіло. А буває, закортить, хоч пробі кричи».

Озвалось немовля з сусідньої кімнати, й хазяйка, так і не поспитавши, чого приспічило з тим гречаним борошном, гайнула до дитини. Марія стояла в порозі, очікуючи. Лице їй цвіло, брови грали, очі пломінились. Видно, хотіла дочекатись хазяйку, хотіла сказати, чому припекло саме з гречаним борошном. Дитячому лементу не було краю, хазяйка не показувалась, вважаючи, очевидно, що погомоніла з гостею, і Марія спроквола поріг переступила, подалась неквапливо...

Ранок займається, з садків пахне яблуками, синіють сливи на гіллі, повітря таке чисте, прозоре, що за край світу, здається, видно. Летів голуб сизий прямісінько на Марію, то мусила зупинитись, щоб крильми об неї не вдарився. Лишенько, до кого ж це по гречане борошно податись? Перебирала в умі, перебирала. Може, до головихи? Хоч і лікаркою в їхньому селі, хоч і заклопотана завжди, але знайде нагоду, щоб погомоніти з Марією, за життя розпитати. Зараз іще рано, в лікарню чи по хворих не подалась, то й можна застати вдома.

— Здрастуйте, Ларисо Петрівно, даруйте, що заглянула.

— Рада вас бачити, Маріє, заходьте.

Лариса Петрівна — мов маківка на грядці — струнка, рівна, сиву голову тримає прямо, дивиться твердо розумними очима. І завжди ходить моторно, наче їй вітер у спину помагає.

— І не повірите, по що навідалась.

— Чому ж не повірю? — гостро примружується Лариса Петрівна.

— Бо не по ліки.

— І дуже добре, що не по ліки. Значить, живі-здорові, Маріє, значить, при силі.

— І незручно вам казати, але вже скажу якось... Борошна гречаного хочу попросити.

— Гречаного? — замислюється над почутим Лариса Петрівна. — Багато?.. І чи є в нас гречане?

— Та не так багато, тільки на макітру гречаників. Знаєте, хочу зготувати гречаників.

Головиха виходить десь у комірчину — й Марія тішиться, що їй, мабуть, поталанило.

— Таки нема, — невдовзі повернувшись, каже Лариса Петрівна. Помітивши, як зів’яла Марія на обличчі, питає стурбовано: — Й не можна обійтись, так?

— Доведеться шукати, — відповідає Марія. — У когось таки напитаю, не може бути, щоб не напитала. — І, знову цвітучи осінньою мальвою, граючи тонкими бровами, каже те, що, може, хотіла сповістити якнайперше: — Василь мій повертається. — Й оскільки Лариса Петрівна, здається, у першу мить не збагнула, про кого мовиться, додає: — Син мій, Василь. Оце листа написав. Каже, щоб чекала із дня на день. А ще просить гречаників наготувати. Бо, мовляв, дуже скучив, і нічого йому так не кортить, як гречаників... Завжди тримала борошно в мішечку, а це кинулась — нема. Й не помітила, як сама виносила...

Тепер Марія рада, що звістка нарешті вилетіла їй із грудей, бо так просилась, так просилась іще з учорашнього пізнього вечора, коли прийшов лист. Цілу ніч не спалось, а дочекалась досвіту — і вже за порогом була. Нарешті вістка вилетіла з грудей, тепер ластівкою радісною літає у головишиній хаті, щоб на простір вирватися...

— Скільки ж це його не було?

— Сім років, — сказала Марія. — Сім років не було, а дали ж йому десять! То він уже там так старався, так слухався, що випускають раніше.

— Й додому повертається?

— Додому, куди ж йому ще податись тепер. Другий би в світи повіявся, а Василь додому... Заслужив, то відсидів, тепер не такий, помогли відсидки.

— Даруйте, і не згадаю, за що ж його... — І, схаменувшись, уже голосніше мовила: — Значить, додому. Це ж вам допомога буде, заждались, правда?

— Ой заждалась! Знаєте, я ж без чоловіка доглядала Василя, не було в мене чоловіка, а в нього батька... Заждалась!.. Питаєте, за що його?.. Покалічив, мало не до смерті забив, от і присудили. А за що покалічив? Застав у Марти, своєї дівки, а дівку любов страшно, от і сталось. Якби не любив, то хіба ж підняв би руку? Де там! А тільки скажу, що марно її домагався, бо що? Тільки забрали — вона й забула, і здоровкатися зі мною перестала. За якихось два місяці заміж вискочила — і розвелася. Знову знайшла собі кавалера, знову спробувала того замужу — і теж облизня упіймала, не склалось. Тепер сама... Даремно людину за неї скалічив, даремно сидів...

— Так, так, — мовила Лариса Петрівна. Й губи свої тонкі покусювала гострими зубами.

— Повернеться, а засуджений був, то в колгоспі йому робота знайдеться? — питала Марія, потай міркуючи, що головиха могла б переговорити зі своїм головою, могла б допомогти. — Бо знаєте, як буває? Буває, одсидів чоловік, повернувся, а його ніде брати не беруть на роботу, сахаються, наче від скаженого. А мій Василь не скажений, чесно відсидів, слава богу, раніше відпускають, на три роки раніше.

— Візьмуть, — роздумливо обізвалась Лариса Петрівна. І з якимось гірким співчуттям дивилась на Марію. Видно, щиро обіцяла — й від себе, й від чоловіка.

— То спасибі вам, — світилась Марія. — А то, думаю, чи не зайти до вас по гречане борошенце, бо треба нашукати десь.

— Жалко, що нема. І я попитаю...

— Та не клопочіться, Ларисо Петрівно, вже сама якось, а у вас ціла лікарня на плечах. Спасибі, хай ваших дітей доля збавить від такого. Вже вам і до хворих пора, а я забиваю памороки балачками всякими, піду.

Й пішла, щаслива. Спохмурніла лікарка стала біля вікна, дивилась, як жінка моторно, мовби в неї крила ось-ось мали розпростертись, ішла в ранок погожий осінній.

Співали півні — протяжно й різко лунали їхні голоси в густому повітрі осені. А скільки з цієї дички нападало дрібненьких грушечок на траву, і кожна вогка від роси, молоденьким воском майорить. А чорнобривці ще ніколи такими яскравими не видавались Марії, як цього ранку. Наче їм хто додав квітучої снаги. І айстри так сміються, такі вродливі та веселі, наче й вони щасливі разом із Марією. Іде, вітається з усіма, а люди мовби й не впізнають: начебто Марія пішла — і начебто якась інша жінка. Мабуть, дехто вже чув про новину, бо хіба ж могла вона втриматись у головишиній хаті, хіба вже не полетіла ширяти по селу? Може, комусь і нема радості від неї, проте їй, Марії, радісно, бо вона — мати!

І того ранку не хтось їй здибався, а Марта. «Господи, скільки волочилась, а й досі, мов чортиця, й досі дивиться на весь світ, як кицька на сало. Одне виробиться за рік-другий, хутко одцвіте й за чоловіком, а ця, подивись на неї, і при тілі, і при здоров’ї, і в очах смоли пекельної повно, аж дивитися страшно. Це ж за неї дали Василеві десять років, одсидів сім — і мусив каратися за отаку повійницю? За отаку повійницю, зрадницю-перелюбницю, що життя йому зав’язала? І як тільки земля не горить під її ногами, як не западається?»

Марія насувалась на Марту, наче грозова хмара на сонце — ось-ось накриє темрявою, ось-ось захлюпне гнівом.

А тільки чому в Марти смола в очах кипить радістю, наче вона щаслива від зустрічі з Марією? Адже завжди відверталась, відхилялась убік обличчям, як свічка від вітру, а тут не боїться ні гніву, ні осуду?

— Здрастуйте, — привіталась Марта.

Голос ударив Марію в груди. Ударив і зупинив, як хвиля вогню.

— Василь повертається? — не так спитала, як ствердила Марта.

Ненависним поглядом випікала їй безсоромні очі, лице їй палила, косу попелила, клала камінь на груди, — а Мартині очі не випікались чомусь, лице й далі пашіло рум’янцем, коса звивалась гадюкою, груди вільно здіймались... І вродиться ж отака! І носить її свята земля, не розверзеться під нею!

— Ой добре, що вертається! — зітхнула щиро.

«А тобі яке добро має перепасти від його повернення? Йому від тебе лихо, а тобі від нього добро? Та якщо я досі тебе не задушила десь опівночі, то порішу серед білого дня!»

— Написав мені вчора, що вертається. А я думаю собі — таки є справедливість на світі, таки відпустили раніше. Сім років у селі не було, сім років! І пише, що скучив за всім. А ще знаєте, за чим скучив? І не повірите — за гречаниками. То я вже сьогодні й гречаного борошна напитала, зготую, як повернеться.

І подалась.

А Марії у вухах заклало, наче їй щойно над самісінькою головою дзвін велетенський одбамкав, як ото бамкає на сполох. Одбамкав шалений дзвін, у вухах заклало, й лише перегодя стало відкладати їй, стали прорізатися звуки довколишні.

Ішла додому й плакала, сльози їй світ заслали. А тому здавалось, що разом із Марією плачуть у цьому осінньому світі верби, тополі, явори; плачуть будяки при дорозі, соняхи по городах; і плачуть чорнобривці, і в голосах півнів учуваються сльози; і навіть сонце ронило донизу не промені, а бризки сліз.

Ой горенько з гречаниками, яке ж велике горенько з тими гречаниками!..