В електричці

Євген Гуцало

Розхристаний голомозий тип (ріденькі обвислі вусики надавали йому схожості з фокстер’єром) вийшов у тамбур, бо наближалася залізнична станція. На місце, що звільнилось біля вікна, пересіла дебела молодиця, зодягнена в сині вовняні рейтузи й закутана в білу пухову хустку. Вмостивши корзину на колінах, молодиця глянула колючими й шорсткими очима, наче їх шершні покусали, на пасажира навпроти.

Пасажир навпроти видався людиною линялої зовнішності. Хай би, скажімо, пальтечко линяле, шарф, кроляча фарбована шапка. А то ж ні, з лиця линялий — і щоками обвислими, й губами вицвілими, й прополеними брівками, й мілкенькими оченятами. Авжеж, мілкенькими оченятами: комар перебрів би — й колін не замочив.

Електричка спинилась. Дверь відчиняючись, засопіли астматично.

Й раптом отой голомозий тип, що мордою своєю скидався на фокстер’єра, постукав у вікно кулаком. Звісно, всі в купе втупились у голомозого. Може, забув щось у поїзді?.. Голомозий пожував п’явчастими губами, наче якесь неслухняне свавільне слово хотів виштовхати, а слово те огиналось.

І раптом плюнув. І вдруге плюнув. Голомозий, либонь, плюнув би і втретє, та двері вагона астматично зітхнули, електричка рушила, й перон із голомозим став одпливати назад.

— Тю, ірод! — нарешті отямилась молодиця в вовняних рейтузах і пуховій хустці.

Пасажир линялої зовнішності став іще линяліший, долонями розгублено провів по обличчю, наче стирав чужі плювки.

— Чого це він плюнув на вас? — охриплим простудженим голосом поспитала молодиця.

— Якийсь псих! — скривився линялий.

— Може, посварились?

— А за що сваритись? Мовчали від самого Києва — й словом не перекинулись.

— Значить, не посварились...

— Та я його вперше бачу!

— Вперше?

— Вперше! Сиділи й мовчали всю дорогу! — Линялий пасажир знову провів долонею по обличчю, потім здивовано обдивився долоню. — Та мало з яким психом здибаєшся в автобусі чи у вагоні!

— О, народ усякий трапляється, — ввернув гандрабатий дядько в залізничному кашкеті. Дядько цей сидів поруч із линялим пасажиром, тримав на колінах сітку-авоську з булками та хлібом. — Буває, що й по морді б’ють ні за що, ні про що.

— Господи не доведи, щоб по морді бити! — мовила молодиця. — Видать, такий: раз плюнув — міг і вдарити.

— Е-е, ні, — заперечив дядько в залізничному кашкеті. — Раз плюнув, то вже не вдарив би... А може, все-таки знає вас, га?

— Звідки ж він знає? — здивувався линялий. — Кажу, вперше бачу!

— Але ж чого йому плюватись?

— Піди спитай! Може, скаженим собакою покусаний.

Озвалась літня жінка, схожа на вчительку-пенсіонерку: голова її біліла снігом сивини, ясні очі світилися за скельцями окулярів, наче срібні рибки в акваріумі:

— Справді, сиділи тихо. Може, душевнохворий? Тепер багато душевнохворих. На кого не подивишся, кожне страждає від стресових перевантажень.

— Еге ж, — буркнув линялий пасажир.

— Воно то так, — згодився дядько в залізничному кашкеті. — Але чомусь не плюнув на того чи на того, а, звиняйте, плюнув на вас.

Линялий пасажир, гмукнувши, дістав із кишені згорнуту газету, заходився читати на останній сторінці дорожньо-транспортні пригоди. Та раптом зіжмакав газету.

— Чого вам треба від мене? — спитав у дядька в залізничному кашкеті. — Чого пристали?

— Я пристав?

— Ну!

— Схаменись, я не пристав, а їду собі. Мені в Фастові виходити. Читаєш газету — й читай! Ну, плюнули на тебе, то й плюнули, що тут такого!

— Ти чого вчепився, питаю?

— Та хай тебе жаба вбрикне! Чи то я плював на тебе? Не я!

Линялий пасажир побуряковів. Ліва рука, здригаючись на газеті, шаруділа, як миша.

— Ну, звелись, як зведенюки, — мовила молодиця в пуховій хустці.

Линялий пасажир подивився на неї, наче позичав ювілейного карбованця, знаючи, що не поверне.

— Ха-ха, як зведенюки, — зарипів якимсь наче аж хромовим сміхом дядько в залізничному картузі. — А тільки з доброго дива не плюються! Щось було між вами, було!..

— Ти чого жовчю прискаєш? — сердився линялий пасажир.

— Я прискаю? Ти прискаєш, а я собі їду до Фастова, їду, а не прискаю... Плюнули на тебе, так? То чого ж не кинувся і не дав здачі, коли без діла? Значить, за діло, раз сидів і витирався.

— Я витирався?

— А хто ж втирався? Я?.. На мене чомусь не плюнув. Ні на кого більше не плюнув.

Літня жінка, блиснувши скельцями окулярів, мовила:

— Але ж і справді оцей товариш, — кивнула на линялого пасажира, — не винуватий. Ніякого інциденту не було. Отой... — і показала головою на вікно, за яким бігла смуга лісопосадки. Либонь, мала на увазі голомозого типа, схожого обвислими вусами на фокстер’єра. — Отой теж не конфліктував, сидів тихо. Я й перед міліцією могла б посвідчити.

— Перед якою міліцією? — поспитав линялий пасажир.

— Ну, якби раптом перед міліцією довелось давати свідчення.

— Тут і міліція не розбереться, хто прав, хто винуват, — мовила молодиця в пуховій хустці.

— Е-е, не кажіть, міліція таки розбереться, — криво всміхнувся дядько в залізничному кашкеті. — В міліції так не буває, щоб винуватого не знайшли.

Линялий пасажир втупився в дядька мілкенькими своїми очицями, які комар перебрів би — й колін не замочив, а дядько все всміхався. Мовляв, дивись-дивись!

— А буває, людина страждає ні за що, ні про що, — мовила молодиця в пуховій хустині. — В нашій Хвощівці як було торік? Хлопці п’яні зібрались коло клубу, стали битись між собою, а завклубу кинувся розбороняти. І що? Ні з одної, ні з другої п’яної компанії ніхто не постраждав, в завклубу хтось підрізав ножем, а в нього двоє дітей, обоє ясельного віку. Добре, що лікарі виходили в лікарні. То що, той завклубу винен, га?

— Було б не розбороняти, — сказав дядько в залізничному кашкеті.

— Бачите, він прийшов на допомогу, — м’яко заперечила літня жінка в окулярах.

— На допомогу? А про дітей своїх він подумав?

— Тобто як — про дітей?

— Еге, про дітей! А якби лікарі не врятували життя, то двоє дітей зосталося б сиротами, так? А хто б їх доглядав? Колгосп, держава? Співчувай, але холодний глузд май!

— Ну, культурна людина...

— Ага, в культурної людини, значить, хай діти з ясельного віку ростуть сиротами?

— Дивна у вас логіка...

— Нормальна логіка! — І вже дядько звертався до молодиці в пуховій хустині: — Як буває? Буває так, що поб’ються, а потім вип’ють мирову — й помиряться. А цей завклубу що накоїв? Заплутав усе діло! Раз поножовщина, то вже не так легко піти на мирову, тут криміналом пахне. І хлопцям завдав клопоту, й собі.

— Дивна у вас логіка, — тремтячим голоском повторила літня жінка.

— Нормальна логіка! — повторив і дядько. — Не роби того добра, яке обертається злом для всіх і для тебе.

— Тут позиція активної справедливості!

— Чого? Справедливості? Гарна справедливість: двоє сиріт і хлопці строк відбувають!

Літня жінка в окулярах лиш кліпала очима, а дядько в залізничному кашкеті єхидно всміхався. Линялий пасажир дивився поверх голів, радий, що про нього наче забули.

— Ось які бувають невинні, — мовив дядько, що їхав до Фастова. І, зловивши на собі линялий погляд линялого пасажира, додав: — Оті, що розбороняти кидаються.

Спохмурнів, зібравши над переніссям борозни зморщок, мовби зграйку птахів у польоті:

— Чогось же той плюнув, еге?!

В линялого пасажира затремтіли губи, він поліз до кишені, дістав шкіряний гаманець. Голос йому сапко хрипів:

— Той де зійшов? У Мотовилівці. Ти куди їдеш? До Фастова! А я — до Жмеринки, ось квиток, дивись!

— Та їдь до Жмеринки, їдь, яке моє діло...

— Ось паспорт, дивись, де я в Жмеринці прописаний. — Линялий пасажир тицяв свого паспорта, проте ніхто не брав у руки. — Гляньте, ось жінка в паспорті записана й двоє дітей... Я жмеринський, а той вийшов у Мотовилівці.

— Може, земляки, — роздумливо сказав дядько в залізничному кашкеті. — Може, й той колись жив у Жмеринці, а потім оженився в Мотовилівку. Або ти жив у Мотовилівці, а женився в Жмеринку.

— Та не жив я в Мотовилівці!

— Казати все можна.

— Й нікого знайомих нема в Мотовилівці!

Дядько в залізничному кашкеті лише всміхався хитро. Мовляв, еге ж, балакати всяку всячину можна, та знає кінь, нащо голоблі б’є.

— Я роблю в заготконторі!

— Ну роби.

— Жінка моя бібліотекаркою в школі робить!

— Хай робить.

— Брат мій у пожежній команді!

— Хай собі гасить.

— Мене поважають і сусіди, і в заготконторі. Не буває так, щоб я тринадцятої зарплати не одержав! І завжди премії в мене!

— Тепер у всіх тринадцята зарплата. Як подумати, кожен ради тієї тринадцятої зарплати старається, так що не здивуєш.

— А як недавно приболіла теща... Горіла путівка в Кисловодськ, жінка поїхала по горящій путівці, а я з двома дітьми на руках зостався вдома... В тещі посеред ночі жар, астма, ну — загинається! Телефону ж нема, щоб у лікарню подзвонити, я бігом через усю Жмеринку... А поки вернувся назад, то й у меншої дитини теж почалось, теж її палить і всю колотить... Мучився тиждень із тещею та дитиною, а жінці телеграми в Кисловодськ так і не вдарив, бо це ж світ далекий який!

Линялий пасажир заходився розказувати про свого брата, що в пожежній команді. Якийсь невезучий брат-пожежник, недавно чужа кішка подряпала, то мусив уколи приймати — а раптом та кішка скажена! Біда ж не в тому, що уколи, а в тому, що випити чарки не можна, коли тебе колють. А брат-пожежник любить у пляшку заглядати, ото намучився, поки його кололи!

А з жінкою що трапилось? Одержала зарплату, затрималась у школі на читацькій конференції за романом Ростислава Самбука «Ювелір з вулиці капуцинів». Затрималась, бо ждали на приїзд автора, а той чомусь не приїхав із Києва, либонь, подався на іншу конференцію, у Вапнярку. Смеркло, як поверталась додому, а темно, хтось у неї й вихопив сумочку з грішми біля гастроному, вихопив — і дав драла. Вона й кричати боялась, і навіть додому йти страшно стало, хоч від гастроному там зовсім близько.

— Й не зловили злодія? — поцікавилась молодиця в пуховій хустині.

— А де ж ти його зловиш, коли ніч? О, то Жмеринка — вузлова станція!

Літня жінка слухала уважно, й очі її за скельцями окулярів світились, як срібні рибки в акваріумі. Дядько в залізничному кашкеті опустив голову, наче обважнілого на осінь соняшника. Роздосадуваний спогадами, линялий пасажир лапнув по кишенях, дістав сірники та цигарку й вибрався в тамбур палити.

— В кожного є що розказати, — мовила молодиця в пуховій хустці.

Літня жінка в окулярах зітхнула.

Дядько в залізничному кашкеті звів голову, сказав у вікно, за яким слались осінні поля, оповиті сірою нудною мжичкою:

— Авжеж, у кожного своє. А тільки б чоловік не став плюватись ні з того, ні з сього. Значить, щось є... З доброго дива ніхто плюватись не стане!

Линялий пасажир стояв у тамбурі, жадібно затягувався димом, і, здається, пальці його, що тримали цигарку, сіпались...