Пісня про три дуби

Євген Гуцало

На золотому руні твоєї свідомості ростуть три дуби. З тієї незапам’ятної пори, коли все було вперше: і побачена в небі вечірня зоря, і пучечок весняних пролісків, і смак житнього хліба в роті, і духмяні пахощі свіжоздоєного молока. Вперше тоді була материнська ласка, ворожба людського погляду, чар пісні.

Так само вперше тоді були три дуби.

— Оце, — гомоніла-розказувала в дворі подорожня жінка, що попросила води напитись, — повертаюсь од сестри, з гостей, а в неї двійко дівчаток знайшлось. До сестри світ не близький, за трьома дубами, — гойдала головою, наче маківкою на вітрі, — за трьома дубами живе. Набила ноги, душею зморилась, а як подумаю — добре, що двійко дівчаток знайшлось, добре, хоч і недоїдять тепер повесні, зате хай здорові ростуть.

Подорожня жінка, напившись води, йшла собі з подвір’я, а тобі міркувалось вражено — за трьома дубами була! — хоч зовсім не відав, у яких краях ростуть ці дерева.

Спинялась навпроти двору обшарпана півторатонка, пара їй сапала з радіатора, наче з чорної пащі змієвої, а шофер, заливаючи воду, блискав білими зубами:

— Оце їздив насіння позичати, бо зорати зорали, а засіяти немає чим, так земля й вигулює. У колгосп їздив, що за трьома дубами, там дали півтонни, але ж хіба запоможемось?.. Позавчора кінь підірвався на міні, тельбухи порозкидало по будяках, добре, що не в плузі йшов, а пустопаш, бо й орача не вдалося б позбирати...

Грузовик зникав у куряві молодого квітня, прориваючи сонячні мережі, а тобі в пам’яті трималися слова про три дуби, де в багатому колгоспі давали насіння, щоб можна було засіяти смужку чорної ріллі, яка просила зерна так, як дитина просить кусень хліба...

Гнали повз подвір’я череду, худоба лисніла рябими боками, жодної корівчини не було червоної масті, і пастух, п’ючи воду з криниці, витирав срібні краплі на підборідді й розказував:

— За трьома дубами ставали на нічліг, а вдосвіта рушили, ще й зоря не займалась. Удосвіта рушили, поки пилюга росою прибита, поки спеки нема. Ополудні попасли в яру, напоїли з ставка, а скоро вже знов на перепочинок треба ставати, підбилась худібчина, захляла. А славна, правда? Держава вділила...

Де ж ті три дуби? Де ж ті три дуби, до яких ведуть усі дороги і від яких вони так само неминуче простилаються в світи? Три дуби, із-за котрих приходить подорожня жінка від сестри, в якої знайшлось двійко дівчаток; за якими хазяйнує колгосп, де можуть вділити пашниці, щоб земля, з якої виорюють міни, ростила хліб; із-за яких приходить череда ситих корів... І ще багато всяких подій, оказій, історій відбувається там, за трьома дубами, щоб до твоєї свідомості дійти відголоском, відлунком, щоб примусити витворювати в твоїй уяві той край за трьома дубами.

Здавалось: ростуть три дуби посеред усенького білого світу, а довкола них лежать поля, синіють ліси, темніють байраки, голубіють річки, біліють села, в’ються шляхи, цвітуть весняні луги, пасуться коні на пастівниках. Який безкраїй світ довкола трьох дубів! І десь у цьому безмежному світі дрібного птахою, що прагне польоту, висоти, розуміння всього сущого, — загубився ти...

Батько розказував, а над його розповіддю, над його словами літали надвечірні ластівки, блакитний димок снувався від косарського багаття. Та ще його розповідь, його тихі слова начебто пахли гіркуватим духом напівзів’ялого сіна, медовим трунком потятих квіток, що чи стриміли з покосів, чи сумно позвішували неживі, хоч і всміхнені голівки.

Начувся — одного й того самого — від людей, то й розказував. Там, де три дуби, біла банда наздогнала трьох котовців ще в громадянську війну. Наздогнала, оточила — відступати нікуди, треба давати бій. Бій, у якому не було надії на порятунок, але чи могли вони здатись на милість ворогів? Дорогою ціною заплатила біла банда за їхнє життя, і свідками загибелі трьох котовців стали три дуби.

Ти слухав, і тобі здавалось, наче розповідає не тільки батько, а й надвечірній луг, а й примерхле косарське багаття, і близький посмутнілий ліс, тихесенька річечка за стіною очерету. І вчувалось, що долинає до твого слуху — з якої невідомої далини, з якої дивної, але такої справдешньої химери? — глибокий шепіт трьох дубів, котрі не стомлювались переповідати про давню подію, що не заростала гіркою травою забуття.

З вечорового присмерку; з-над обрію, що перевеслом стягував видимий світ, обертаючи його на тугий, дозрілий сніп; з далини, ген-ген позначеної золотою зорею, — з цього бентежного, з цього тривожного виру долинала шепітлива мова дубів.

І в тобі так гостро відгукнувся той поклик!

Тепер бринів у душі струною, а ти прислухався до її музики і чув її повсюдно, в усьому: у пташиному щебеті, в перебалакуванні грому над селом, у пахучій пісні пшениці й навіть у сюрчанні коників учувалася срібна ниточка тієї незгасної, болісної музики...

Настав, нарешті, день, коли батько взяв тебе в подорож. Удосвіта вирушили — місяць іще не сховався за обрієм, сіяв із ріжка голубувате порохно, а сонце, ще невидиме, вже смутно підрум’янювало хмари над лісом. Туманець проріс над землею, а по балках його стояло ватагами, нездоланним військом, що грізно погойдувалось. Гуркотів віз по сухій дорозі, й так само гуркотіло в твоїй голові; бігли коні у возі, а здавалось, що то ранковий світ біжить собі довкола — біжать ожереди, стіжки, тернові кущі, яри-переярки, спалені танки на узбіччі, а ще якісь потрощені великі рами, обіддя залізних коліс, калина, списи соняшників... Сонце звелось, перемалювавши землю іншими кольорами, й тепер вона лежала довкола хоч і у вирвах, окопах і траншеях подекуди, та все ж таки по-осінньому усміхнена, вдоволена.

— Ген і три дуби!

Де ж ті три дуби знамениті? Звівся в соломі на возі, розглядаючи блакитно-золотавий простір попереду, передчуваючи зустріч, на яку завжди сподівався.

На обрії, в сивому мареві, стояло троє дерев, завбільшки з людський ріст. Стояли пліч-о-пліч, стояли дружно, спокійно, впевнено... Дорога мінялась довкола, мінявся краєвид, а ти вглядався вперед, мовби прив’язаний поглядом до трьох дерев, які, наближаючись, виростаючи перед очима, так само виростали в твоїй душі.

Й коли віз зупинився у їхньому затінку, таки виросли до величезних розмірів. Кожен із них наче творив свою окрему державу, а та держава п’ялась догори, шелестіла листям, співала пташками, пахла жолудями. Дуби були такі огрядні, такі високі, наче вросли в самісіньке небо, а може, й глибше.

— Високі, правда? Оце-то так три дуби! Та вони ж на собі всю землю тримають, еге?

Тут, у їхньому затінку, й справді здавалось, що три дуби — такі могутні, древні, нездоланні — тримають на собі всю нашу землю. З лісами, в яких зараз опадає жовте і багряне листя. З полями, по яких жовтіють копи й полукіпки. З усіма дивами, які ще доведеться неминуче спізнати.

— Як же вони тримають?

— А в них коріння міцне. Їхнє коріння аж до самих грудей землі сягає. А з такої глибини хіба не нап’ються сили, не матимуть здоров’я?

Й тоді, біля дубів, знову вчулась тобі в шелесті листя, в зеленому шепоті їхньому ота глибока мова, ота розповідь — про трьох котовців, про їхню загибель. Дуби таки й справді не забували про них і на мить, гомоніли й гомоніли.

Може, люди й почули від них їхню розповідь?

Скільки часу спливло, скільки днів одлетіло до вирію — білими, сірими, барвистими птахами! Скільки за життя побачив дерев, скільки почув легенд, які колись були правдою! Але чомусь на золотому руні твоєї свідомості повсякчас височать три дуби. Вросли в душу, міцне коріння пустили в серце, і завжди, прислухавшись, чуєш їхню глибинну мову.

Три дуби, які тримають силою свого коріння світ твоїх почуттів.