Пісня про мить

Євген Гуцало

Як стверджують учені (а ми слухняно віримо в найфантастичніші їхні твердження), в крижаних безмежжях космосу зникло безліч великих світів, перестали існувати після якихось катаклізмів, а ми й досі в зоряному нічному небі бачимо їхнє світло. Світло, яке вони послали в простір мільйони років тому, яке видно сьогодні, буде видно й завтра.

Справдешнє світло космічних тіл, яких давно немає.

Чи не так само кожний прожитий нами день, наше минуле сяють снопом світла у нинішнє буття наше? Сяє минуле, якого нема. А чи було насправді?

Чомусь гаряче хочеться вірити в те, що таки було, не вигадалось, не наснилось.

Не з такої вже великої далечі проміниться в душу золото осіннього дня. Проміниться, живе своїм дивним, радісним огнем, і так приємно відчувати його тепло в самому собі, так приємно оберігати. Що саме склало той вогонь, які подробиці, враження, думки мали згоріти, щоб витворилось тепло того золота? Будь-яка вичерпна відповідь ніколи не вмістить усієї правди, завжди буде приблизною, малодостовірною. Але чому б не спробувати? Хоча б для того, щоб, намагаючись наблизитись до істини, помилитись, але в цій помилці знайти мистецький зміст.

Дніпро того дня був молодий і дужий — очевидно, так здавалось тому, що по його просторах легко гасав прохолодний вітер, гнав високі хвилі на бистрині, під берегом, по заплавах, стариках. А безхмарне небо голубіло щедро, від обрію до обрію, і та його густа голубизна відображалась у ріці, котилась на хвилях, переблискувала розмаїтими відтінками. Текла голуба ріка, бігли голубі хвилі голубої води, рух течії, сплески теж були голубі. І начебто засилля голубої барви кидало живий відтінок на прибережні шелюги, на високу траву по островах, на кручі і гаї по кручах; і не тільки на видимий світ, а й на світ невидимий, котрий ткався з настрою, відчуттів, мимовільного думання, — усе те, що складало лад душі, наче теж прибрало цієї буйної барви, вітряно-голубої.

Якими мазками намалювала осінь село над Дніпром!

Найперше, не пошкодувала сонця. Промінням сонячним була напоєна кожна билинка, вулиці пронизані з краю в край, садки стояли у вибухах світла. Люди несли сонце на обличчях, на устах, в очах, і їхні погляди були зіткані з доброго сонячного світла — карого, зеленого, синього. Не грушки жовтіли на гіллі, а воскові дзвоники, наповнені тугим світлом; і так само качани кукурудзи горіли дзвінкими зернами світла; і так само шипшина по горбках сміялась ягодами живого, неповторного світла.

Ніяких кольорів не пошкодувала осінь для придніпровського села, й вони — вишневі, багряні, жовті, пурпурні, червоні, сині — були живим витвором живої землі. Витвором гілля, листя, ягід, плодів, трави, бур’янів, птиць, худоби, людей. Ці кольори не застигли непорушно, вони були живою мовою, живим вираженням, вони росли, цвіли, гойдались, бігли, сміялись, плакали, вони виглядали вільно й незалежно, і в жодному не бачилось і не чулось несмаку, всі були необхідні, закономірні. Оті кольори в придніпровському селі далекого осіннього дня.

Але чому все-таки не забувся той день? Адже нічого не сталось, не відбулось жодної примітної події. Звідки береться тепло від спомину, який огонь живить і живить його? День був зітканий із коротких митей, які ж із них стали визначальні?

Узвозом до Дніпра йшла жінка, несучи дитя на плечах.

Жовто-коричнева круча була до найменших подробиць висвітлена сонцем, і стежка вільно покладеним білим рушником слалась поміж її старих зморщок. Поміж старих зморщок правічної землі. Жінка йшла босоніж, зодягнута в білу блузочку, мала смагляве задумане обличчя, і в її ході, і в тому, як несла на плечах своє русяве, своє буйнооке дитя, відчувалась одухотворена легкість, одухотворена жіночність. Скажіть, ви б не здивувались, якби раптом почули пісню, почули пісню про матір і дитя, — і зненацька мати з дитям вийшли простісінько з тієї пісні та й подались узвозом до Дніпра?

Так от, того дня вони йшли з пісні — узвозом до Дніпра...

А самий гребінь кручі був роздертий траншеєю, ще з минулої війни. Гадюча звивина траншеї вже напівобсипалась, поросла бур’яном, дерезою. Тут колись сиділи німці, вороги. І звідси вони цілились у залужжя, в той безмежний простір, у ту задніпровську волю вільну, з якої наближалась наша армія.

Там, де щойно пройшла узвозом до річки мати з дитям на плечах, ходила смерть...

Вечір розплавив золото над обрієм, і скільки його — червоного, гарячого, тихого — проллялось із сонячної діжі! Проллялось по небесах, по далеких полях, по лугах, і придніпровське село в тому щедрому сяйві стало вродливе іншою вродою, ніж удень. Ми з товаришем ходили з одного кутка на другий, і він розповідав про людей, котрі траплялись назустріч. Розказував за всілякі пригоди, які приключались у їхньому бутті, за долю їхніх родичів чи предків. Із тих розмов запам’яталось мало, — слова одшелестіли степовою тирсою, опали маками на вітрі, тільки живе в свідомості їхній відголосок... Ось тут жив, іще до революції, чоловік дикої сили, який зумів вирвати з коренем чимале дерево і заволік із гаю додому. Нема того чоловіка давно, а розповідь про нього живе й досі... На цій садибі сидить підполковник-відставник, який збирає будь-які факти, що мають стосунок до визволення їхнього села від німців... А по сусідству від нього і зовсім цікавий дідок, який має звичку у всьому сумніватись, — і розмовляти з дідком ніколи не набридає, такий він колючий, несподіваний, різкий...

Ніч іще була в цьому придніпровському селі... По горах зрідка де-не-де біліли хатки, а по схилах горбів і по ярах стояли гаї. Ніч покрала всі кольори, й вони стояли тихі, глибокі, а повний місяць лив і лив на них потоки світла. Ми переходили з кручі на кручу, з байраку в байрак, продирались через якісь зарості; то заходили в темряву хащів, де пахло вогкістю та гіркотою опалого листя; а то опинялись на рівних галявинах, де вже було сухо й пахло прив’ялим листом та полином, — і над нами глибоке зводилось небо, у якому самотній, старовинний і журливий цвів місяць. Ми переходили із застиглих хвиль темряви в якісь застиглі хвилі світла, наше єство на мить поймалось то темрявою, то вже починало світитись місячним промінням, і це був майже неправдоподібний похід через осінь на кручах, через потоки світла, через хащі мороку, через усілякі запахи — конопель, пасльону, вишень, лопухів, осик, грабчаків, акацій...

День, вечір, ніч у тому придніпровському селі... Що таке археологія почуттів? Серед усіляких нашарувань часу, серед дрібного, несуттєвого світиться тобі той осінній день, і ти цікаво дошукуєшся причини. Адже тієї осені хіба один день випав гарний? А хіба пізніше не випадало гарних? І хіба вони не були зіткані з нитей випадкових вражень, із митей знайомих настроїв? А тільки цей чомусь не забувається, а тільки цей не перестав світити з минулого... Безодні голубої води в річці, голубий простір залужжя, мазки осені в селі, вечір ллє розплавлене золото, нічні гаї по кручах, затоплених місячною повінню. І все це тримається купи, творить міцний емоційно-зоровий малюнок не з учорашнього дня.

І тоді пригадується молода мати, яка йде з дитям на плечах узвозом до Дніпра.

Поміж старечих зморщок землі вільно простеленим рушником біліє суха стежка і, освітлена полудневим сонцем, одухотворена в своїй жіночності, простує молода жінка. Русяве дитя на її плечах буйнооко вбирає довколишній світ. А ззаду, за спинами в матері і дитяти, горбиться круча, по якій — на самому краєчку — гадючиться ворожа траншея.

Узвозом, де кілька десятиліть тому ходила смерть, цього мирного дня йде мати з дитям до Дніпра.

Йде, наче з пісні. А може, в пісню? Отак іде живе життя — і просто в пісню?

Сяє мені з того осіннього дня образ матері з дитям на руках. День був зітканий із багатьох митей, а цій душа наказала: зупинись! І вона зупинилась, прекрасна.