На колючому дроті

Олександр Довженко

Ні, не просила Левчиха. Чабан одразу зрозумів її голос. Вона заклинала. В цей одчайдушний жалібний крик, в одне слово, в один звук його імені, в оцей материнський одвічний стогін вмістилася, як в тісну клітку, вся її жіноча доля.

«Терпи, не піддавайся. Перенеси всі муки, що впали на тебе. Прийми всі страждання, як приймали колись твої прадіди запорожці на палях, сміючись ворогу в лице. Будь мужнім, щоб не зневажали живі твого імені, щоб славили тебе, брата-товариша. Мовчи, така вже нещаслива земля наша».

Чабан не зводив з офіцера очей.

— Я мовчатиму.

— Я вже бачу, — сказав офіцер тихим голосом. — Ну, що ж. Тоді до завтра, до ранку. Я мушу одпочити і мати свіжий гумор. А завтра, як каже ваша приказка: ой хоч крикни — не докрикнеш, ой хоч свисни — не досвиснеш. Я недаром довго вивчав твою мову.

— Ну, це ще хтозна, — сказав Чабан.

— Помовч. Завтра я сам виколю тобі очі і пообрубую руки й ноги. Потім я виріжу тобі язика і велику зірку на грудях.

— А для чого? Що ви цим хочете доказати? Нащо вам моя зірка, і язик, і вирвані очі? Нащо вони вам? Вам же потрібна тільки моя смерть.

Чабан аж потягся увесь до офіцера. Він вдивлявся пильно офіцеру в сірі водянисті очі, в зморшки на лобі й на губах. Він хотів проникнути в його страшну таємничу душу. Він ніколи не думав, що на світі можуть бути отакі люди.

— Вам же потрібна тільки моя смерть!

— Звичайна смерть — це примітив, — сказав офіцер і витяг з кишені записну книжку. Він любив записувати мислі, які він вважав достойними історії свого народу.

— Нащо? Я романтик війни. Ти цього не розумієш. І я це кажу, власне, зовсім і не тобі навіть. Я занотовую свої думки уголос. Так... Сьогодні, хто пройшов по Європі, той дещо пережив, той жив, розумієш, жив!.. — офіцерова рука забігала швидко-швидко по книзі мемуарів. — Якщо під життям розуміти наше фаустівське настановлення — хотіти все знати, все пережити, все, що коротке, як мить, людське життя може дати в розумінні великого чи огидного, як оця і ота шибениця, доброго чи злого, високого чи мізерного... Але це філософія, — закінчив писати офіцер і подивився на Чабана, — Ти розумієш?

— Іди ти к такій матері, чорт би твою душу забрав, — сказав Чабан і одвернувся. Коло шибениць стояли, чекаючи на його смертну кару, нещасні його люди.

— Так, — сказав офіцер, ніби не почувши Чабана. — А перед тим я накажу згвалтувати твою жінку, щоб ти побачив свою особисту ганьбу. Сам я, бач, не люблю жінок. Я живу з куклою. Я уб’ю твоїх дітей, щоб не осталось од тебе сліду на землі, бо ця земля вже наша. Потім тебе повісить трій колишній сусіда. Він давно про це мріяв у Сибіру.

Чабан оглянувся. У нього за спиною стояв, як привид, куркуль Максим Заброда. Звідки він узявся? Чабану показалось, що він аж похитнувся. На одну мить він побачив свій останній день. У нього висохло в роті, і він через силу облизав губи. Заброда зблід увесь і теж важко дихав. Офіцер був явно вдоволений зустріччю сусідів. Він був досвідченим і тонким фахівцем.

— Ти партизан. Я не повинен обійтися з тобою просто. Я маю свій престиж, а ти сильний клієнт. О, я тебе вже бачу в процесі! — і офіцер раптом так блиснув холодними очима, що Чабан аж здригнувся.

— Сьогодні він переночуе в таборі за дротом, — наказав він по-німецьки своїй команді. — Нехай трохи вночі померзне, бо завтра йому буде жарко.

І офіцер пішов.

— Стій, куди пішов! — сказав раптом Чабан тоном наказу.

Офіцер спинився, мимоволі піддавшись його владному тону.

— Те, що ти сказав, є паскудство, недостойне людини. Нелюдська смерть — це едине, що ти можеш зробити зі мною. Це твій мертвяцький фах. Але душа моя вільна од тебе. Її ти нічим не порубаєш і очей їй не виколеш. Ти мене лякаєш моїм завтрашнім днем. Так от завтра ж, як і сьогодні, запиши собі в книгу: ой хоч крикни — не докрикнеш, ой хоч свисни — не досвиснеш. Я сміюся з тебе! — Останні слова Чабан викрикнув голосно, щоб усім було чути, аби хоч трохи підтримати дух людей, що стояли навколо його петлі.

— Прошу без агітації, — гидливо зморщився офіцер і підійшов близько до Чабана. — Боже, як ви мені всі огидли! Як я ненавиджу і не хочу бачити вас. Ах, що б я дав, аби скоріш вибратися з вашої цієї країни смерті!

— Не виберешся, — сказав Чабан просто. Він переміг офіцера і заспокоївся.

— Даремно набиваєшся на кулю, — спохватився офіцер. — Завтра вмреш так, як я сказав.

І пішов до хати.

Коло шосейної дороги, за селом, там, де колись брали з-під кручі на дорогу пісок, у проваллі розташувавсь великий табір полонених. Його було обнесено високими новими стовпами і обкручено колючим дротом. Над проваллям і по кутках стояла міцна варта. Всяка спроба не то що втекти, а навіть доторкнутися до дроту каралася вірною смертю через автомат.

Тисячі людей, позбавлених зброї і закону, умирали в цьому таборі невольниками на своїй розтоптаній землі. Вони були напівголі і босі, і такі брудні й виснажені горем утрат, і холодом, і брудом, і кричущим голодом, що здавалися самі собі і не людьми вже, а якимсь небаченим витвором хворобливої уяви, якимсь символом недолі й занепаду. Вони умирали щодня і щоночі сотнями од голоду і ран, передаючи живим останні поклони і прощання своїми білими губами, і мертві лежали серед живих, і живі не плакали над мертвими, бо хотіли їсти, їсти, їсти.

Трудно знайти словесні фарби, якими можна було б змалювати картину цих таборів, і прошумлять, може, довгі літа, поки народиться новий Данте і витворить своїм генієм, приумножении нечуваним множеством людського горя, нову «Божественну комедію» для прийдешніх поколінь як величний спогад про дорогу ціну, що заплатив народ наш, коли на його широких полях вирішувалася доля людства.

Сьогодні Дантовому пеклу пощастило. Удень приїжджали з Берліна кінооператори. Полоненим кинули з кручі дохлих коней, і вони рвали їх зубами на шмаття, і глитали, і кусали кінські кості, — таким сильним був голод молодих шлунків. Оператори фільмували цю годівлю привидів, щоб увесь німецький світ бачив, всі німкені і німкенята, які погані і гидкі люди, що проти них імперія підняла свій меч.

Вечоріло. Невольники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. Під осіннім холодним небом табір здавався великим кладовищем розритих могил, де лежали на дні живі небіжчики.

З одної могили тихо підносилася вгору пісня про горе, і не про людське, цур йому, гіркому та некрасивому, а про горе чайки-небоги, що давно-давно колись вивела була чаєнят при битій дорозі.

Про далекі чумацькі шляхи і про веселих, безжурних ніби чумаків, що все співали собі, за волами йдучи, та й зігнали чайку, чаєнят забрали. Як билася чайка об дорогу, як припадала вона до сирої землі, як жалібно благала співців подорожніх: «Ой верніть мені чаєнята, я їх рідна мати».

Лунали постріли вартових і роздирали пісню автоматами. Над табором стояв солодкуватий сморід і великий невимовний смуток.

За колючим дротом сидів Чабан і плакав.

Хто завтра крикне йому — «чую»? Хто підтримає його добрим словом, коли біль вийде з берегів, вирветься лавою з вулкана і почне заливати світ, коли впаде його дух і треба буде крикнути востаннє — «не забудьте!»? А село затулить очі од жалю і страху. Чи одпразнує він завтра достойно своє страшне свято? Колись в дитинстві страшний суд уявлявся йому теж як свято.

На темне небо повиходили зорі.

Чабан подивився вгору. Небо було велике, урочисте, вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло.

«Що смерть моя і смерть моїх дітей? — думав Чабан. — І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей? Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю».

Чабан опустив голову і почав торкати й гладити свої руки й ноги.

«Які в мене гарні, сильні ноги й руки! Скільки хліба упорали вони, скільки сіна викосили і скидали в стоги, скільки людей нагодували, скільки походів пройшли...»

Він затуляв руками очі і, дивлячись на зорі, знов розтуляв їх, як вони бачать і як не бачать, як бути сліпим. Він готувався до завтрашнього дня, немов борець до нечуваного змагання.

— Не діждеш, офіцере, почути мій голос! Не діждеш...

Він так зціпив свої щелепи, що в нього затріщало у вухах, і він насилу розняв їх.

«А може, визволять партизани?» — подумав він і навіть почав вдивлятися за дріт у лози, чи не йдуть, буває, його хлопці.

Ні, не визволять його партизани. Далеко вони за річкою, в нетрях і байраках. Багато німців ночує сьогодні в селі.

Колись, може, вночі у лозах розкажуть їм, як умирав їхній ватаг, як презрів він свою смерть, щоб не забули вони його, поки й житимуть, і одплатили ворогу щедрою рукою.

Він був їхнім ватагом з дитячих років, коли вони ще пасли гусей, потім телят, потім перейшли в кінський клас і стали ходити на вулицю. Вже тоді всі підкорялися його особливій вдачі.

Він ловив колись з ними рибу. Він став згадувати рибну ловлю, і його раптом занудило. Голод знову накинувся на нього, мов дикий звір, і вчепився йому в живіт і в горло.

Як хочеться їсти, як хочеться їсти. Дайте їсти. Принесіть хто-небудь хоч скориночку.

— Петре... Петре!.. — неначе почувся йому здалека жіночий гук.

Чабан підвівся і став прислухатись.

— Петре... це ти, Петре? Я принесла тобі їсти! Хліба, картоплі і гниличок...

Він пізнав голос Левчихи. Вона притаїлася десь у кущах і тихо-тихо гукала.

— Я зараз покладу коло дроту і втечу. А ти забери та нікому не давай, наїдайся, чуєш? А ранком доїси, дужчий будеш, чуєш?

— Чую, — глухо відповів Петро.

— Дивись, я біжу, — тихо погукала Левчиха і вибігла з кущів просто до нього.

Прогримів постріл — р-р-р...

— Ай! — неначе злякалась Левчиха й швиденько упала мертва в пісок. Вузлик пролетів з розгону трохи вперед і впав коло дроту. І дающа права рука її теж простяглася з розгону вперед і поникла.

Чабан припав до землі і швидко поліз до дроту. З усієї сили він простяг руку до хліба і... не дістав.

— Тітко, — прошепотів він, хватаючи пальцями пісок.

Левчиха не обізвалась. Вона лежала маленька і чепурна у святковій одежі. На ній була чиста сорочка, яку вона давно вже тримала у скрині про смерть, і старовинна довга безрукавка, і нова спідниця чорна у синіх дрібних квіточках. На шиї навіть низочка дрібного коралового намиста з дукачем ще з дівочих літ. Вона немов передчувала свою смерть. Вічний покій вже розливався по її чолу. Воно ніби світилося у присмерку.

Не вернемось, чайко, ти матінко наша.
З’їли твоїх чаєняток, добра була каша.

Розносився з ями над табором тихий чумацький реквієм. Невмирущий голос сивих століть лунав у темряві над терновими дротами. Уже нічого і не просив він, не докоряв, не проклинав. Була в ньому вже одна примиреність з невблаганним бігом часу і очищений, настояний на сухих квітах давнини прозорий сум.

Над мертвою Левчихою стояв начальник служби порядку Максим Заброда з жовто-блакитною пов’язкою на рукаві. На грудях, на ремені, блищав у нього автомат. Чабан устав, і вони зразу впізнали один одного.

— Гарно співає недоля, — тихо сказав Заброда. — По собі знаю. Співав і я оце на Соловках ночами, ой як співав! Де той і голос брався. Було, всі люди плачуть, а часом і сторожа.

Заброда переступив через труп Левчихи і підійшов до дроту.

— Сьогодні б не мішало затягти й тобі що-небудь, га? Прийшов послухати. Заспівай що-небудь, чуєш?