Над синьоводою гірською Тебердою,
В тісних ущелинах, оселях супокою,
Минає час легкий, як дальній обрис гір.
В оксамиті небес потоки сяйних зір
Нас заколисують і тиснуть на повіки;
Повітря ллється тут незаймане і дике,
І поїть, і п’янить, і веселить мене.
Тут огнище живе, пахуче, смоляне
Неолітичних чар і мітотвору повне.
А сни біля вогню, у волохатій вовні
Туземних бурок... хто б віддати їх схотів
За вигоди міських, таких нервових снів?
1928
|
|
|
