Мимо бескетів червоних злетів наш авто в полонину:
Вже попід нами зубці морем обвітрених скель.
Камінь показує нам, що путь опадає в долину...
Як же він хутко настав, горяний той перевал.
Вже не побачимо моря, ні голих над ним спочиванців,
Ні в вапняковім пилу чорних сухих веретен.
Нині вітай, полиновий над хвилями земними вітре!
І трав’яниста Яйло, родичка наших степів!
7. III. 1928
|
|
|
