Жив собі десь чоловічок,
Він Остапом звався;
Раз поїхав в гай по дрова,
З чортом пострічався;
Притягав, бач, гайок його
К болоту близенько;
Росла всячина у ньому
Високо й низенько.
Завелось в тому болоті
Чортяків до врага;
Були й голі, й волохаті —
Цілая ватага.
Чорні були і перисті,
Шуті і з рогами,
На собачих були лапах,
Були і з ногами.
Остапу тому й казали,
Щоб він постерігся,
Щоб не їздив сам у гай той,
Щоб з чортом не стрівся.
«Дак що, може, він ухопить?
Сирий — не покурить!
Улепетне й чорт од мене,
Може, й роги згубить!»
Дивувалися миряни,
Що він так хвабрує,
Що про бісів він так сміло
Підвечір толкує.
Бо вони, як тільки темно,
Всюди шванигають;
Перевернуться в що-небудь
Да все й підслухають.
Жабами інколи скачуть,
Жуками літають;
Де що робиться у світі —
Усе біси знають.
І Остап, нехай бог простить,
Мабуть, з ними знався,
Ходив вночі сам усюди,
Чортів не боявся.
Став рубать він в гаю дуба,
Зирк — поруч чортяка;
Трохи не впустив сокири,
Злякавсь, неборака.
«Здоров був, пане Остапе!» —
Біс сказав до його.
Іще більше ізлякався,
Не сказав нічого.
Потім трошки прочумався —
Дуже був моторний.
«Я чув про тебе, Остапе,
Ти вельми проворний?» —
Чорт сказав ізнов до нього;
А Остап чухмаривсь,
Мовчав довго з переляку,
А після оправивсь.
«Як к якому, бачте, ділу, —
Остап став казати, —
Орать, сіять, лісу плести,
Строїть вмію хати». —
«Ну, а зайця ти доженеш?» —
Спитався чортяка.
«Не дожену, пане чорте,
Бо я не собака». —
«Од же я так і піймаю!» —
«Дак де ж його взяти?» —
«Зараз буде, коли хочеш,
Мимо нас стрибати».
Де узявся справді заєць,
Остап «катя!» крикнув,
Зараз і піймав диявол,
Заєць і не пікнув.
Як попав він в свої кігті,
Тільки стрепенувся.
«Диковина», — Остап сказав,
А чорт усміхнувся.
«Ну, а свистать ти умієш? —
Чорт ізнов питає. —
Так що і лист із дерева
Зовсім позлітає!» —
«Я як свисну, дак ще не так,—
Остап почав мовить, —
Ніхто в світі, в заклад пійду,
На ногах не встоїть!» —
«Давай в заклад, що я встою!»
Остап наготовив
Гарную собі дубинку,
Знов тоді промовив:
«Свистіть же ви попереду,
Тоді станем биться
Ми у заклад: що впадете,
Готов побожиться». —
«Гаразд, затуляй лиш вуха».
Свись! Аж затрусився
Увесь ліс; Остап насилу встояв,
З дуба лист звалився.
«Тепер же ви, пане чорте,
Зав’яжіть очиці,
Бо як свисну, так неначе
Хто вріже по пиці». —
«А який же буде заклад?» —
Чортяка питає.
«Повну шапку срібних грошей», —
Остап одвічає, —
«А ти мені, як не впаду,
Що пообіцяєш?» —
«Усе тільки, що є в мене,
Все позабираєш». —
«Добре!» — да й зав’язав очі.
Він перехрестився;
Як урізав дубцем в висок,
Чорт і покотився.
Витягся на цілий сажень,
А після зібгався.
«А що! Добре свиснув, чорте?» —
Остап попитався.
Застогнав, аж сумно стало,
Як бугай в болоті.
Остап квачем йому в горло,
Щоб не сохло в роті.
Облизувався чортяка,
Насилу аж дихав,
Крутнув після головою,
А далі зачмихав.
«На здоров’я! Пане чорте,
Годі вам качаться:
Я поїду вже додому,
Пора розщитаться».
Землю поорав, як плугом,
Чортяка рогами,
Повиривав з корнем зілля,
Як дригав ногами, —
Крутивсь, вертівсь, підскакував,
Скрипів аж зубами;
Мабуть, дуже був він ніжний!
Все плямкав губами.
Як сова при світлі, лупав
Чортяка очима,
Хвостом вертів, розправлявся
Да кивав ушима.
Почухався, став на ноги,
Неначе був п’яний;
Позіхав і потягався,
Неначе заспаний.
Трошки згодом заговорив.
«Ну, Остап, ти свиснув,
Справді наче по уху
Мене дуже тріснув». —
«Іще добре, що очиці
Свої зав’язали;
Не тіль річ би однялася,
Мабуть, сліпим стали».
Оддав чорт Остапу гроші
Да в болото тягу;
Скоріше води напився,
Прогнав трохи смагу.
. . . . . . . . . . . .
Так і вір оцим Остапам;
Чвалаями й ходять,
Зовсім вони не учені,
Да бісів проводять!!
. . . . . . . . . . . .
Остап після розказував,
Який був чортяка:
Кострубатий, із рогами,
Чорний, як собака.
Зуби, як клики свинячі,
Всі вверху стриміли;
Такі, як у вола, уші,
Тільки вниз висіли.
Хвіст зогнутий у каблучку,
Козинії роги,
Морда гидка, препогана
І кінськії ноги.
Шия в нього дуже довга,
Як верблюд, горбатий,
Страшно на його й дивиться, —
Увесь волохатий.
Двоє очей в його в лобі;
Одно, превелике,
Як жар, було червонеє,
А маленьке дике.
Він так ходить, як би ведмідь,
Як циган спиняє;
Приступить не можна близько —
Бісом і воняє.
Руки в його дуже довгі,
Кігтів по чотири,
І моргуля превелика
Саме серед гирі.
Язик теж в його предовгий,
Через губу висить,
Знай, гупає, не постоїть,
Мовби глину місить.
|
