У спасівку, у жарке літо,
Пустив Семен попасти
Свою кобилу за городи.
Кобила була сивої масті...
Худа, ребра як на марах,
Що можна всі перещитать.
Попаслась небагато ранком,
Потім, як почали кусать
І оводня, і мухи дуже,
Вона і пастись перестала,
Кивала головою все,
Далі по полю пострибала.
Невмоготу прийшлось, сердешній,
Аж путо на собі порвала;
Побігла навпростець вона,
А в полі пасіка стояла.
Кобила в пасіку звернула,
В куточок стала головою,
То шкурою ізтрепене вона,
То тупала ногою.
Поперемінкам тупотіла,
Сама ік лісі притулилась,
Совалась в холодок вона,
Назад, сердешна, не дивилась.
Од мух, бач, тільки обганялась,
Того, нещасна, і не знала,
Що в пасіці вона була,
Що й близько улейка стояла.
Недовго оддихала, бідна,
Хвостом разів із п’ять махнула
Якраз коло очка в улії,
Бджола за ногу і вджагнула.
Кобила вся аж затрусилась,
Зогнулася, брикнула задом,
Роздратувала бджіл зовсім.
Отут як почали вже разом
Наярювати, котра куди попала;
Не встояла тоді кобила,
По пасіці побігла скільки сил,
І ульїв з десять повалила.
Не бачила воріт вона,
Гасала, все кружка брикавши,
Аж пасічник проснувсь Хома,
Після обід у будці спавши.
Побіг побачить, що за лихо
У пасіці таке зробилось?
Чи бджоли краде хто в його,
Чи друге що зробилось?
Пробіг і бачить, що кобила,
Як би скаженая, гасає,
То головою кив вона,
То задом підкидає.
Узяв ломаку він скорій:
«Оце диявольська кобила;
А щоб ти здохла була перш,
Поки ти лиха наробила».
Почав шмагати по ребрах,
Докіль потрапила в ворота;
Аж чуб упрів і у Хоми,
Була й йому тоді робота.
Із сивої кобила стала
Зовсім не знать якая.
Позапухали ребра всі,
Од браги мов, була товстая.
Семен ходив із обротею,
Кобили по полю шукавши.
Побачив: з пасіки якась біжить
Коняка, голову задравши.
Одбігши недалечко, стала;
Ізпершу він і не пізнав,
Долонею од сонця затулився,
Предуже довго розглядав.
«Бачця, й похожа на мою.
Хіба в грязі де укаталась,
Чи, може, це і не моя?»
А та кругом все оглядалась,
Покусаная і побита,
Насилу аж стояла:
За що й про що було їй —
Сердешная, зовсім не знала.
Семен розглядів, що його,
Сплеснув тоді руками,
Оброть надів. «Ну, сива, ну!»
Насилу човгає ногами.
Кобила, бідна, після бані
Не йде, а тягнеться за ним,
Вона і тілом, і душею
Була не винная зовсім:
Шукала холодку собі,
Од мух да оводні ховалась,
Да в гірше лихо ще вона
Зовсім після попалась.
Семен свитиною укрив,
Щоб муха їй не докучала;
А та не бачила і оводів,
Насилу ноги піднімала.
Не добрела бідняга і додому,
Заграла дуба серед поля;
Мабуть, написано їй на роду
Така нещасна була доля.
Семен і досі б на кобилі їздив,
Якби ізпершу був укрив,
Поки ще муха не кусала,
Як скоро пастися пустив.
Нерідко в світі таке лихо
І між людьми ведеться:
Од іскри думає втекти,
Да в полум’я попадеться.
Тоді уже брикай,
Як в пасіці кобила,
Що і додому не дійшла,
Душею в полі наложила.
Нехай після вже воду ллють,
Якби ізпершу пособили,
Бо вже поможуть так тоді,
Як свиткою Семен кобилі.
|
