Сорока в дворі скрекоче,
Гостей возвіщає;
Ждала дівка козаченька,
Котрого кохає.
Ждала, ждала, виглядала,
Миленький не їде, —
Мабуть, тоді вже буде,
Як місяць ізійде.
Зійшов місяць, вже й високо,
Зіроньки блищали, —
Виглядали карі очі
Да й плакати стали.
Гірше горя, гірше нудьги
Того дожидаться,
Хто на цілий вік поклявся,
Щоб із ним кохаться.
Місяць ясний закотився,
І зірок немає;
Не спить дівка, плаче, бідна,
За милим скучає.
Встала мати: «Вставай, доню!
Зовсім вже світає».
А та, бідна, ще й не спала —
Слізки утирає.
«Мамо, мамо, я не спала». —
«Що ж, доню, робила?» —
«Всю ніченьку проплакала,
За милим тужила». —
«Доню, доню, слухай мене,
В тугу не вдавайся:
Коли він тобі не вірний,
То й не сподівайся.
Без сороки, що скрекоче.
Вірно як кохає,
Прибіжить до тебе, доню,
Бо він теж скучає». —
«Голубонько, моя мати,
Серця не прив’яжеш!
Так і б’ється, так і рветься, —
Що робить, не знаєш».
|
