Свято-Успенська Києво-Печерська лавра

За літописними даними, Печерський монастир Успіння Пресвятої Богородиці заснований 1051 року поблизу села Берестового — заміської резиденції київських великих князів. Монастир цей поступово став найбільшим і найвідомішим релігійним центром Київської Русі. Назву «Печерський» він дістав від печер, де селилися перші ченці. За літописами, в цій місцевості до приходу перших ченців уже були стародавні печери, зокрема так звана Варязька. Київський священик Іларіон, майбутній митрополит і автор «Слова про закон і благодать» неподалік села Берестового, якраз на місці майбутнього монастиря, викопав собі малу печерку, в якій усамітнювався для молитви, проте це не дає підстави вважати його засновником Печерського монастиря. Засновником є Преподобний Антоній, справу якого продовжив Феодосій. З середини XII століття цей монастир, як найбільший і найшанованіший на Русі, почали називати лаврою. Юридичне підтвердження назви лаври Печерський монастир отримав 1688 року.

Монастир займає два високі пагорби правого берега Дніпра й улоговину між ними. Перші ченці селилися на дальньому пагорбі, що згодом почали називати Дальніми печерами. Перша монастирська церква Різдва Богородиці була підземною. Згодом на Дальніх печерах з’явилися наземні дерев’яні будівлі. На початку 60-х років XI століття Великий князь Київський Ізяслав Ярославич, син Ярослава Мудрого, подарував монастирю землю на горі над печерами. На цій землі у 70-х роках XI століття розпочалося спорудження мурованих будівель.

Центральне місце в монастирському ансамблі посів Успенський собор. Заснований 1073 року, будувався з 1075 по 1078 роки. Освячено його 1089 року. Спочатку він був хрестовокупольним, шестистовпним, тринавовим, з однією центральною сферичною банею на циліндричному підбаннику. Існує досить переконлива версія про те, що собор первісно був п’ятибанним. У західній частині, над нартексом, були хори. Зі сходу виступали три апсиди, гранчасті зовні і циліндричні в інтер’єрі. Собор зведено технікою «opus mixtum»: з плінфи та каміння на цем’янковому розчині. Стіни собору в інтер’єрі прикрашали фрески та мозаїка. Підлога у вівтарі була частково мозаїчною, а частково викладена червоними шиферними плитами. Успенський собор став взірцем, за яким на Русі упродовж кількох століть зводилися міські й монастирські собори.

Давня київська легенда з «Печерського Патерика» розповідає про чудеса, пов’язані з заснуванням і будівництвом собору. Варяг Шимон, якого вигнали з батьківщини, плив на кораблі через море на Русь. Раптом знялася буря і Шимон побачив на небі образ великої церкви й почув голос: «Ось церква, яку буде поставлено в ім’я Богородиці, і в якій ти будеш похований». Пізніше Шимон мав ще кілька таких видінь. Він розповів про них Преподобному Антонію. На виконання Божої волі вирішили збудувати в Печерському монастирі мурований соборний храм. Майстрів-будівничих викликали з Візантії. Ті привезли з собою план і зображення майбутнього храму, в якому Шимон упізнав церкву зі своїх видінь. Візантійські майстри, які пливли до Києва по Дніпру, кілька разів хотіли повернути назад, але Пресвята Богородиця їх не пускала, і корабель сам плив проти течії. Місце для спорудження храму було вказано Божим чудом: там випала роса тоді, коли навколо її не було. Варяг Шимон пожертвував на собор свій золотий пояс, яким і було розмірено план собору. Сам Великий князь Київський Ізяслав копав рови для закладення соборних підмурків. Майстри-будівничі привезли в Печерський монастир і чудотворну ікону Успіння Богородиці, яку їм вручила сама Богородиця у Влахернському храмі Константинополя.

У добу Київської Русі в монастирі велося інтенсивне муроване будівництво: у 1106—1108 роках зведено Троїцьку надбрамну церкву, у 1108 році — трапезну, а в кінці XII століття територію монастиря огороджено мурованими фортечними стінами.

У перші століття свого існування монастир відігравав важливу роль у розвитку давньоруської культури, був центром літописання. В монастирі працювали й поховані в печерах преподобні літописці Никон, Нестор, іконописці Алімпій (Аліпій, Олімпій) та Григорій, лікар Агапіт. У печерах спочивають Ілля Муромець, преподобні Антоній і Феодосій Печерські. А в соборі покоїлася чесна глава Святого рівноапостольного князя Володимира.

Києво-Печерський монастир, починаючи з середини XI століття, дав найбільше святих Православній Церкві. З них найвідоміші Преподобні Антоній і Феодосій Печерські. Далі було канонізовано першого ігумена монастиря Преподобного Варлаама, потім — Никона, який також був ігуменом цього монастиря і якого деякі вчені (М. Приселков і О. Шахматов) вважають за митрополита Іларіона, який нібито після усунення з митрополичого престолу прийняв схиму в Печерському монастирі під іменем Никона.

З перших подвижників монастиря вийшло багато єпископів, яких було проголошено святими. Першим серед них був святий Леонтій, єпископ Ростовський — киянин, який під час своєї праці щодо поширення християнства на далекій півночі прийняв мученицьку смерть від поган близько 1073 року. Його наступником на цій єпископській кафедрі був святий Ісайя, який також перед тим був ченцем Печерського монастиря. З ченців цього монастиря походили Святителі: Сфрем, єпископ Переяславський (помер 1098 року), Стефан, єпископ Володимирський на Волині (помер 1094 року), який перед тим був ігуменом Печерського монастиря. Так само ігуменом Печерського монастиря був святий Феоктист, єпископ Чернігівський (помер 1123 року). Єпископ Володимирський святий Амфілохій наприкінці свого життя прибув до Печерського монастиря й там упокоївся в 1122 році. З ченців Печерського монастиря походили Святителі Новгородські Микита (1096—1108) й Ніфонт (упокоївся 1156 року).

У ХІ—ХІІ століттях у Печерському монастирі жили такі відомі преподобні Печерські, як пресвітер Даміан, Єремія Прозорливий, Матвій Прозорливий, Ісакій Затворник, Лаврентій Затворник, Олімпій іконописець, Агапіт лікар, Григорій Чудотворець, Мойсей Угрин, Іван Многострадальний, Прохір Чудотворець, Марк Пещерник, Феофіл Плачучий, преподобні Федір і Василій, Пимен Многоболізний, Спиридон і Никодим — проскурники Печерські, мученик Євстратій, Никон Сухий, священномученик Кукша, Пимен Посник, Афанасій Затворник, преподобний Никола (Микола) Святоша — князь Чернігівський, Еразм, Арефа, пресвітер Тит, Нестор Літописець, Симон — єпископ Володимирський і Суздальський, Полікарп — архімандрит Печерський. Життя 39 Печерських святих докладно описано в знаменитій книзі «Патерик Печерський». Крім цих святих, у Печерському монастирі жило ще багато інших, про яких не збереглося докладних відомостей. Нерідко нам відоме тільки одне ім’я святого й більш нічого.

Про кількість прославлених святих, ченців Києво-Печерського монастиря, свідчить той факт, що в Ближніх (Антонієвих) печерах його спочили 73 мощей святих, а в Дальніх (Феодосієвих) — 45. Більшість Печерських святих жили в XI-XIV століттях. До цієї кількості треба ще додати певну кількість святих угодників, які спочатку перебували в монастирі, а потім були висвячені на єпископів, і їхні мощі спочивають деінде, а також деяких Печерських святих, мощі яких не збереглися.

З канонізованих єпископів, які жили в XII столітті, варті згадки святий Кирило, єпископ Турівський — знаменитий проповідник і церковний письменник та його наступник Лаврентій, який був перед тим ченцем Печерського монастиря. У XIII столітті жив святий Серапіон, який тривалий час був ігуменом Печерського монастиря, а під кінець життя висвячений на єпископа Володимирського (над Клязьмою) і там упокоївся 1275 року.

Зі святих, що жили в XV столітті, вславився чернечими подвигами в Києво-Печерському монастирі Преподобний Федір, князь Острозький, у чернецтві Феодосій.

Перший ігумен Печерський Преподобний Варлаам походив з визначної київської родини. Батько його Іван (Ян) Вишатич, київський тисяцький (воєначальник міста), а дід Вишата й прадід Остромир були воєводами. Маючи з молодих літ нахил до чернецтва, він зрікся світської кар’єри, залишив батьківський дім і близько 1055 року прибувши до Преподобного Антонія, постригся в ченці. Довідавшись про це, батько силоміць забрав свого сина з печер, а Великий князь Київський Ізяслав Ярославич висловив догану ченцям за постриг Варлаама. Проте своєю рішучістю йти вибраним шляхом Варлаам переміг спротив батьків, які, зрештою, погодилися з його рішенням, і знову повернувся до печери Преподобного Антонія. Незабаром, коли кількість ченців збільшилася до 12 осіб, на бажання Антонія, який хотів відбувати свій подвиг на самоті, братія обрала своїм першим ігуменом Варлаама, попри його молодий вік. Коли кількість братії зросла до 20, Варлаам з благословення Антонія у 1062 році збудував над печерами малу дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці, чим фактично започаткував спорудження наземного архітектурного ансамблю. Того ж року князь Ізяслав Ярославич запросив Варлаама бути ігуменом у щойно заснованому Дмитрівському монастирі. Звідти він пішов на прощу до Єрусалима й інших святих місць Палестини та до Константинополя. Повертаючись до Києва, пішов окружним шляхом і, захворівши в дорозі, помер у досить молодому віці у Зимненському Святогірському монастирі біля Володимира на Волині в 1065 році. Поховано його згідно з заповітом у Печерському монастирі.

Одним з найближчих соратників Преподобного Антонія Печерського був Никон, який прийшов у печеру як священик. Тут він жив суворим чернечим життям. Антоній доручив йому як досвідченій духовній особі постригати в ченці тих, хто хотів стати печерським ченцем. Він постриг у ченці Преподобних Феодосія, Варлаама і Єфрема. Потім двічі відходив з Києва до Тмуторокані, заснувавши там монастир, проте, зрештою, повернувся-таки до Печерського монастиря. Читав книги й виголошував поучення братії, був великим майстром оправляти книги. У 1078 році братія обрала його ігуменом. Саме за його ігуменства закінчили будувати мурований Успенський собор, прикрасивши його мозаїками, фресками та іншими мистецькими витворами візантійських майстрів.

Преподобного Никона вважають автором одного з перших на Русі літописів. Цю його працю продовжив Нестор Літописець. Народився він 1056 року в Києві. У віці 17 років прийшов до Печерського монастиря, за якийсь час прийняв постриг і був висвячений на ієродиякона. Вславився своїми чернечими подвигами. За дорученням ігумена Івана в 1091 році відкопав мощі Феодосія Печерського.

Нестор Літописець належав до найосвіченіших людей на Русі: крім богословських наук, знав історію й літературу, а також грецьку мову. Мав великий літературний хист. З його праць збереглися опис життя й мучеництва святих князів страстотерпців Бориса і Гліба та опис життя Преподобного Феодосія Печерського. Йому також приписують оповідання про початок Печерського монастиря та опис життя перших Преподобних Печерських, хоча деякі вчені, зокрема Михайло Грушевський та Олексій Шахматов, вважають, що автором цих творів був Преподобний Никон. Найвизначнішим твором Нестора Літописця є «Повість временних літ» — головний літопис України-Русі, який він склав на підставі раніше написаних літописів, документів, народних переказів та оповідань, додавши опис сучасних йому подій. Під час написання літопису Нестор збирав інформацію в різних місцевостях і навіть їздив задля цього в 1097 році до Володимира-Волинського та до Зимненського Святогірського монастиря, в якому міг переписати Волинський літопис, що увійшов майже без змін до «Повісті временних літ». Над своїм літописом Нестор працював понад двадцять років, довівши його до 1110 року. Упокоївся Преподобний Нестор Літописець у 1114 році.

Преподобного іконописця Олімпія ще замолоду батьки віддали в науку іконного малярства. Він допомагав грецьким (візантійським) художникам, які оздоблювали інтер’єр Успенського собору. Був свідком чуда сходження Святого Духа на ікони Спасителя й Богородиці в іконостасі Успенського собору. Після постриження в ченці Печерського монастиря писав і поновлював ікони, зовсім не відчуваючи втоми. Днями він працював, а вночі молився.

Наприкінці його земного життя стався такий випадок. Один побожний чоловік замовив йому написати ікону Матері Божої до празника Успіння Богородиці. Та Алімпій занедужав і не зміг вчасно виконати замовлення. На запитання замовника він відповідав: «Не докучай мені. Ікона в день празника стане на своєму місці». Увечері, напередодні Успіння Богородиці, замовник знову відвідав Алімпія і побачив, що образ не готовий. На його докори Алімпій відповів: «Чи неможливо для Бога ікону своєї Матері словом намалювати?» Після того, як Алімпій залишився на самоті, в його келію увійшов світлий юнак і почав писати ікону. Алімпій подумав, що це невдоволений замовник найняв іншого іконописця. Та якось надто швидко посувалася робота: за три години образ був готовий і раптово зник разом з юнаком. Тим часом замовник ікони вранці після безсонної ночі увійшов до Успенського собору й там побачив закінчену ікону, яку він замовляв Алімпію. Вона світилася, мов сонце. Тоді всі разом з ігуменом монастиря пішли до Алімпія і спитали: «Отче! Хто намалював ікону?» Той відповів: «Ангел намалював її і ось тепер стоїть і хоче мене забрати». Після цих слів Преподобний Алімпій упокоївся.

Серед провідних святих Печерського монастиря зустрічаємо й представників великокняжого роду. Рюриковичем, тобто прямим нащадком Святослава Завойовника, батька рівноапостольного князя Володимира, був Святослав, охрещений Миколою. Він залишився в історії і в святцях із прізвиськом Святоші. Це був перший князь, який так змінив стереотип княжої поведінки: замість того, щоб різати собі подібних, як це робили більшість Рюриковичів, він покинув своє Чернігівське князівство й постригся в ченці Печерського монастиря. Тут він виконував найчорнішу роботу: рубав дрова для кухні, стеріг браму, копав город... При цьому був великим книжником — його особиста книгозбірня стала основою великої монастирської бібліотеки. Його ж коштом тут споруджено муровану Троїцьку надбрамну церкву, що збереглася дотепер. За життя Микола Святоша мав славу великого подвижника, а після смерті був канонізований серед перших руських святих.

З ченцями й святими Печерського монастиря з давніх-давен пов’язано безліч легенд, іноді досить моторошних. Так, страшний випадок трапився із затворником печерським Ісакієм. Якось він сидів уночі в своїй печері, загасивши свічку. Раптом засяяло сліпуче світло й до печерника зійшли два юнаки, обличчя яких світилися, мов сонце. Вони мовили: «Ісакію, ми ангели, а ось іде до тебе сам Христос, — впади й поклонися йому!» Чернець встав і вклонився привидові. Проте від хвилювання забув перехреститися. Насправді ж йому явився не Христос, а диявол. Аж раптом почувся крик бісів: «Тепер ти наш, Ісакію!» Тоді біси увійшли до келії Ісакія, сіли поряд з ним, і було їх так багато, що вони заповнили не тільки келію, а й усю вулицю Печерську. Найстарший біс мовив: «Візьміть сопілки, бубни і гуслі, й грайте, а Ісакій буде нам танцювати!» Коли біси заграли на музичних інструментах, вони почали всіляко знущатися з Ісакія і, зрештою, награвшись, кинули його ледь живого. Після того Ісакій два роки лежав паралізований і йому відібрало мову, аж поки він потроху прийшов до тями і зміг розповісти цю історію.

Протягом своєї багатовікової історії мурований Успенський собор Печерського монастиря зазнав численних руйнувань і перебудов. Наприкінці XI або на початку XII століття з північного боку було прибудовано хрещальню Іоанна Предтечі. У 1109 році з південного заходу добудовано каплицю над місцем похованім княгині Євпраксії. 1230 року внаслідок землетрусу на стінах собору з’явилися великі тріщини. У 1240 році собор зазнав руйнувань під час погрому Києва монголо-татарами хана Батия. Тільки через два століття, у 1470 році, відновив собор київський князь Симеон Олелькович. Зміни архітектурного устрою пам’ятки протягом семи століть полягали в оточенні центрального ядра каплицями, хрещальнями й бічними вівтарями та поступовому збільшенні їх масштабів.

Величезні доходи давали змогу монастирю вести на своїй території грандіозні, як на той час, будівельні роботи. Особливо активізувалася будівельна діяльність після звільнення України з-під влади Польщі. Починаючи з середини XVII століття, формуються ансамблі наземних споруд Ближніх та Дальніх печер, замість дерев’яної огорожі будують монастирські стіни з баштами та церквою над Економічною брамою, келії соборних старців, Микільську трапезну церкву при лікарні, пекарню, трапезну з Петропавлівською церквою, друкарню.

Крім того, Печерський монастир протягом XVII—XVIII століть був дуже потужною стратегічною фортецею. Можливо, саме з огляду на могутність Київської Печерської фортеці жоден з відомих завойовників: ні турки в 1677—1678 роках, ні шведський король Карл XII у 1708—1709 роках, ані імператор Франції Наполеон Бонапарт у 1812 році — не наважився під час воєн з Росією іти на Київ.

Монастирські оборонні мури було зведено в 1698—1701 роках коштом українського гетьмана Івана Мазепи, якому вони обійшлися у фантастичну, як на той час, суму в один мільйон золотих. Перед тим монастир оточувала дерев’яна огорожа. У зв’язку з турецькою загрозою в 1679 році українські козаки під керівництвом гетьмана Івана Самойловича насипали навкруги монастиря земляні вали. Мури оточили тільки територію Верхньої лаври. Їх периметр близько 1290 метрів. У плані вони мають форму неправильного десятикутника з баштами на чотирьох кутах та брамами на трьох кутах. Товщина стін у нижній частині 2,5—3,0 метри, на рівні бійниць 1,0—1,5 метра, висота різна, залежно від рельєфу місцевості, середня — близько 7 метрів. Тут було п’ять башт (Малярна, Онуфріївська, Північно-західна, Годинникова, Івана Кущника) та брами Південна, або Печерна, Економічна з надбрамною церквою Всіх Святих, а також три запасні. Ці мури прилягли до зведеної в XII столітті Троїцької надбрамної церкви зі Святою брамою. З внутрішнього боку на широкому виступі муру у вигляді аркади по всьому периметру йшла бойова галерея та були влаштовані бійниці для стрілянини з рушниць. Як на ті часи, ці монастирські мури були грандіозним укріпленням.

Одночасно з монастирськими мурами було влаштовано унікальну систему підземних ходів, яка є не меншим дивом, ніж славнозвісні лаврські печери. Під підошвою фундаментів мурів майже по всьому їх периметру на глибині 7 метрів є ходи — «слухи» заввишки близько 2 та завширшки 1,2 метра, обкладені цеглою. У них через кожні 1,7 метра в шаховому порядку зроблено ніші, не обличковані цеглою, що давало змогу під час облоги рити підземні ходи назустріч можливим підкопам. Крім того, на всій території Верхньої лаври було збудовано цілу систему підземних ходів та великі підземні приміщення казематного типу для зберігання зброї, боєприпасів та запасів харчів.

Під час Північної війни за вихід Росії до Балтійського моря московський цар Петро І, з огляду на вигідне географічне розташування Києва, перетворює його на опорний стратегічний пункт. У 1706 році Петро І приїхав до Києва для підготовки міста до оборони на випадок шведської інтервенції. Після дослідження укріплень у Старому місті він дійшов висновку, що вони застаріли, й вибрав нове місце для фортеці — район Києво-Печерської лаври. Печерську фортецю було закладено 15 серпня 1706 року в присутності Петра І. Перший відомий план фортеці підписав інженер, генерал Алларт. Будували фортецю за проектом самого царя. Роботи закінчили в 1716 році, за іншими джерелами, — в 1723 році. Ця фортеця стала найпотужнішою в Україні. Вона становила півколо земляних валів та бастіонів з равелінами. Головний вал фортеці, що півколом охоплює ансамбль Лаври, має дев’ять бастіонів (Рождественський, Семенівський, Олексіївський, Андріївський, Кавалерський, Успенський, Петровський, Спаський, Павловський) та один Олександрівський напівбастіон. З боку Дніпра укріплення не були зімкнуті, оскільки захистом слугували крутосхили. Вали відповідали всім вимогам фортифікаційної науки того часу. Монастирські мури було включено до системи оборонних споруд нової фортеці.

У ніч з 21 на 22 квітня 1718 року в монастирі сталася пожежа, яка знищила всі дерев’яні будівлі та пошкодила муровані. Дуже потерпів Успенський собор. Відновлення Лаври після пожежі розпочалося тільки з 1720 року. У 1722—1729 роках собор відбудовано за проектом архітектора Федора Васильєва під керівництвом майстра Івана Каландіна. При цьому всі бічні вівтарі й каплиці надбудовано та об’єднано під одним дахом. Утворилися нові фасади (крім східного), поділені декоративним карнизом на два яруси.

З 1720 року розпочинається не тільки відновлення пошкоджених пожежею мурованих споруд Лаври, а й зведення нових будинків. Будують келії (корпус № 3), книжкову крамницю, корпус клірошан, Економічний корпус, будинок митрополита, галерею біля церкви Різдва Богородиці, будинок намісника. Найзначнішою спорудою цього періоду стала Велика дзвіниця Успенського собору — композиційний центр монастиря.

До середини XVIII століття архітектурний ансамбль Київської Свято-Успенської лаври цілком сформувався. На цей час збудовано келії соборних старців, трапезну, хлібопекарню, друкарню та інші будівлі. Завершується формування ансамблів Ближніх та Дальніх печер. У Лаврі працюють великі російські та українські зодчі Дмитро Аксамитов, Йоган Ґотфрід Шедель, Степан Ковнір та інші.

У 1767—1769 роках фасади Успенського собору за участю майстрів Ковніра та Білинського були увінчані бароковими фронтонами з пишним орнаментальним ліпленням рослинного характеру по свіжому тиньку. В такій самій техніці було виконано облямування наличників вікон і порталів. Фриз декоровано круглими полив’яними керамічними розетками. Апсиди теж прикрашено ліпниною з мотивами виноградної лози, квітів барвінку, соняшника і троянд, що переплітаються.

1729 року учні Лаврської іконописної майстерні під керівництвом Стефана Лубенського розписали інтер’єр собору, створивши унікальну портретну галерею історичних діячів. Тут були зображення князів Київської Русі, гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Скоропадського, російських царів, церковних ієрархів тощо. Всі розписи знищено у 1893—1896 роках, коли собор заново розписали в імперському стилі російські художники під керівництвом В. Верещагіна.

В Успенському соборі Лаври традиційно ховали найвидатніших людей Києва й України: князів (Олельковичі), митрополитів (Петра Могилу, Варлаама Ясинського), архімандритів (Інокентія Гізеля, Єлисея Плетенецького, Зосиму Валкевича) та багатьох інших (усього понад 120 осіб). В інтер’єрі великий інтерес становив скульптурний надгробок князя Костянтина Івановича Острозького. 1805 року було встановлено надгробок фельдмаршала Петра Рум’янцева-Задунайського (архітектор Тома де Томон, скульптор Іван Мартос).

У другій половині XVIII століття Лавра перетворилася на окреме велике місто з потужною, як на ті часи, промисловістю й величезними земельними маетностями: в її власності було близько одного мільйона гектарів землі, 10 гут (склоробних заводів), 12 рудень, 35 винокурень, багато десятків млинів, декілька цегельних і свічкових заводів.

Наприкінці XVIII — протягом першої половини XIX століття монастирський ансамбль не зазнав значних змін. Збудовано лише братські келії та галереї на Дальніх та Ближніх печерах, будинок для начальника Дальніх печер, готель, а комплекси Ближніх та Дальніх печер обгороджені невисоким фортечним муром.

Наприкінці XIX — на початку XX століття збудовано декілька корпусів готелів, набірна, палітурня, малярний корпус, іконописна майстерня, електростанція, фотографія, лікарня, водокачка, аптека. Найзначнішою тогочасною будівлею стала нова трапезна з церквою Святих Антонія та Феодосія, збудована в російсько-візантійському стилі за проектом академіка архітектури Володимира Ніколаєва.

Сучасний лаврський ансамбль, розташований на 22 гектарах, поділяється на такі частини: Верхня лавра, Ближні печери, Дальні печери, Гостиний двір. Нині територію єдиного історичного ансамблю ділять між собою дві установи: власне монастир — Київська Свято-Успенська лавра та Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Останній з’явився тут з волі більшовицької влади у 1926 році, коли потрібно було закрити монастир і зберегти при цьому хоча б якусь пристойність. Відтак постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 29 вересня 1926 року монастир оголошено історико-культурним державним заповідником з перетворенням монастиря на «Всеукраїнський музейний городок». Незважаючи на це, а також на ту обставину, що все монастирське майно більшовики конфіскували ще в 1919 році, чернеча громада чисельністю до 200 чоловік діяла до 1929 року. Під час Другої світової війни пограбовано всі музеї заповідника, висаджено в повітря Успенський собор, зруйновано понад 30 споруд — пам’яток архітектури. У травні 1944 року заповідник відновив свою роботу. Протягом повоєнного десятиліття відбудовано всі зруйновані пам’ятки, крім Успенського собору.

Під час німецької окупації Києва у лаврських печерах відродилася чернеча громада. Влада ліквідувала її у лютому 1961 року. У 1988—1990 роках частину території і споруд Лаври (комплекси Дальніх та Ближніх печер) компартійна влада повернула Українській Православній Церкві (Московського патріархату) в дуже занедбаному стані. Відтоді монастир розвивається, розширює свою діяльність, зокрема щодо використання пам’яток церковної архітектури. На цьому тлі все більш незрозумілою стає роль заповідника, який постійно ворогує з монастирем і створює класичну ситуацію, коли «у двох няньок дитя недоглянуте».

Києво-Печерська лавра є винятково цінним архітектурним ансамблем, що складався протягом майже дев’яти століть та відобразив розвиток культури й духовності, зміну стилістичних напрямів у мистецтві, процес удосконалення інженерних конструкцій. Більшість монастирських будівель і споруд мають архітектурні форми українського бароко середини XVIII століття. Ансамбль органічно пов’язаний з унікальним наддніпрянським ландшафтом і формує неповторний за красою та величністю силует Києва з боку Дніпра.