Єлецький Успенський монастир у Чернігові

Один з найстародавніших монастирів Сіверщини було засновано на Єлецькій горі правого берега річки Десни, трохи далі на захід від давньоруського дитинця Чернігова. Є припущення археологів, що на Єлецькій горі у X — на початку XI століть був князівський двір. Цьому припущенню суперечить легенда про заснування монастиря, зафіксована Єлецьким ігуменом Іоанникієм Ґалятовським у XVII ст. « На том місті монастыря од людей йдучих образ Пресвятої Богородиці променями світлими, як огнем оточений, єсть виденный и знайдений на дереві еловом». Чудотворну ікону посеред ялинового лісу знайдено 3 лютого 1060 року, тоді ж князь чернігівський Святослав Ярославич, син великого князя Київського Ярослава Мудрого, заснував на місці явлення ікони монастир Успіння Богородиці, який у народі прозвали Єлецьким.

З цими подіями пов’язана й сама чудотворна ікона Єлецької Богородиці. До наших часів дійшла і зберігається в Чернігівському обласному історичному музеї імені Василя Тарновського одна з копій ікони, зроблена в XVII столітті. Давніша копія, навряд чи оригінал, 1860 року була передана до Харківського Успенського собору. Вже згадуваний Ґалятовський описує Єлецьку Богородицю, яку він бачив у середині XVII століття, так: «Намальоване дерево еловое з галузями зеленими, межи тими галузями зеленими високо сидячая, на своих коленях дитятко Христа сидячого под пахи лівою рукою держачая, правою рукою Христа за ноги держить, а Христос в лівой рукі держить хартію звитую». Якщо порівняти цей опис з іконою «Єлецька Богородиця — неувядаємий цвіт», що лишилася в Чернігові, побачимо майже повну тотожність, за винятком хартії в руках Христа. На думку доктора мистецтвознавства Григорія Логвина, тип обличчя Богородиці, рисунок очей і губ, увесь образ Марії, стилістика іконопису дуже близькі до образу Іллінської Богородиці 1654 року майстра Григорія (Геннадія) Дубенського. Про те, що Чернігівська Єлецька Богородиця є хоча й досить вільною, та все ж копією ікони давньоруського періоду, свідчить характер зображення на ній споруд Єлецького та Борисоглібського монастирів: бачимо два типових давньоруських собори з дуже характерними архітектурними прикметами.

Найбільш імовірний час побудови мурованого Успенського собору Єлецького монастиря — друга половина XII століття. Це був храм князівсько-монастирський — тринавовий, триапсидний, з низеньким нартексом і хорами над ним. За свідченням Ґалятовського, «яко в Києві Печерская, тако в Чернигові Елецкая церковь докола каплицями була оточена». Незвичайною в архітектурній композиції собору є наявність невеличкої хрещальні з півкруглою апсидою в південно-західному куті споруди.

Серед істориків архітектури досі точиться дискусія про первісну кількість бань Успенського собору. Його трактували переважно як однобанний, при цьому виходили з певних композиційних канонів. Натурні дослідження не змогли прояснити ситуацію, оскільки теперішні склепіння храму зведені досить пізно, в XVII столітті. На наш погляд, заслуговують довіри свідчення чернігівських старожилів, зафіксовані Ґалятовським, про те, що до 1616 року Єлецька церква мала «багато верхів мурованих», покритих дубовими дошками, а монастир оточувала дерев’яна оборонна стіна — така ж, як і в чернігівському замку. 1618 року, під час штурму Чернігова польською армією, в монастирі сталася велика пожежа: «Тогда верхи мурованые над хором и по бокам упали, на остаток й великий верх мурованый в засклепіню ся проламал и упал, й учинил грамот великий, котрий по всім Чернигові люди чули».

Навряд чи бічні бані на храмі могли з’явитися 1445 року, коли за князя Івана Можайського відбудовували собор після тривалого запустіння. Отже, мав рацію дослідник середини XX століття Микола Холостенко, який реконструював собор трибанним, з трьома притворами з трьох боків. Монументальність статичного образу суворого монастирського храму порушує виразний динамічний струмінь, добре виявлений в об’ємах: загальна композиція має риси пірамідальності, що досягається не лише невисокими об’ємами бічних притворів, а й пониженням бічних апсид відносно центральної.

Собор добре зберіг первісні форми — перспективні портали, обриси вікон, романську аркатуру, монументальні півколони на фасадах. Під час реставрації собору в 1668—1670 роках відновлено три первісні бані та поставлено нову над середньою апсидою; усі бані були увінчані високими багатоярусними верхами. 1698 року з півдня до собору прибудовано теплий храм апостола Якова. Ця низенька двоверхова прибудова, зведена коштом чернігівського полковника Якова Лизогуба, героя Азовського походу проти турків, своєю присадкуватістю лише підкреслила величність собору. Сам Яків Лизогуб похований у теплому храмі, про що свідчить тогочасна меморіальна таблиця на фасаді з коротким віршованим панегіриком на честь «сего града градителя, Азова й многих міст кріпкого побідителя».

У давньоруські часи собор в інтер’єрі мав фресковий розпис, який майже весь загинув. Дослідженнями професора Андріана Прахова 1892 року відкрито лише кілька збережених фрагментів композицій: «Страшний суд», «Три отроки в печі огненній», «Хрещення», постаті невідомих святих. Енергійно написані фігури персонажів «Страшного суду» не мають аналогій у тогочасному малярстві. Крім фресок, у давні часи собор в інтер’єрі прикрашали підлога, викладена з багатобарвних керамічних плиток, і навіть кольорові вітражі на вікнах.

Зі старовинною фрескою собору, яка зображувала Богоматір-Оранту (не збереглася), пов’язана відома в Чернігові легенда, яку оповів в одній зі своїх книжок Іоанникій Ґалятовський. Напередодні захоплення Чернігова поляками в 1618 році якийсь чоловік закопав під підлогою собору біля фрески свій скарб — мідний казанок з грішми. Проте поляки той скарб знайшли і гроші забрали. Повернувшись до собору і не знайшовши своїх грошей, той чоловік страшенно розлютився і звернувся до Богородиці з богохульними словами: «Ти чому не встерегла мій скарб?» Після цього він ударив образ Богородиці в лице й одразу ж сказився. «І обуяв його Сатана». А фрескове зображення Богородиці-Оранти в Успенському соборі чернігівці після цього шанували як чудотворний образ.

Внутрішній вигляд собору змінився у 1668—1670 роках, коли зроблено новий липовий позолочений п’ятиярусний іконостас у перехідних ренесансно-барокових стильових формах. Він мав строгу композиційну побудову, ще без барокової химерності. Його основний каркас становили колонки, прикрашені улюбленим декоративним мотивом виноградної лози, виконаним у техніці наскрізної різьби, та горизонтальні карнизи. Вишуканістю різьблення відзначалися також царські врата, кіоти намісних ікон, однією з яких була «Єлецька Богородиця».

Серед фундаторів і покровителів монастиря бачимо видатних історичних діячів Гетьманщини, зокрема Василя Андрійовича Дуніна-Борковського, генерального обозного й чернігівського полковника. Це був чоловік настільки впливовий, багатий і загадковий, що на Чернігівщині ще в середині XIX століття фіксувалися народні перекази про полковника Дуніна-Борковського, який набув багатства, запродавши душу дияволу. Полковник дуже багато зробив для монастиря: 1685 року подарував напрестольне Євангеліє в срібному позолоченому окладі, а 1676 року на його кошти розпочато спорудження нової трапезної церкви Петра і Павла.

Дунін-Борковський удостоївся честі бути похованим у соборі. Над місцем поховання раніше висів його портрет на повний зріст, написаний на дошці. Тепер портрет перебуває в Чернігівському художньому музеї. Полковник, одягнений у дорогий жупан, з булавою в руці, стоїть коло столу, вкритого килимом. Високий лоб, пронизливий погляд, вольові риси обличчя видають непересічну особистість епохи Руїни. Крім Дуніна-Борковського і Якова Лизогуба, в соборі було поховано ще одного козацького вождя — чернігівського полковника Леонтія Полуботка (помер 1695 року), батька наказного гетьмана й мученика за Україну Павла Полуботка.

Єлецький монастир завдяки чудотворній іконі в XVII столітті мав широку славу й великий авторитет, користувався прихильністю можновладців. 1676 року на честь відновлення собору московські царі Іоанн і Петро надіслали в подарунок потир, кадило, дискос із зіркою. Гетьман Дем’ян Многогрішний видав кілька універсалів на користь Єлецької братії, а Іван Мазепа універсалом від 21 грудня 1687 року надав монастиреві нові маєтності.

Історична роль Єлецького Успенського монастиря побільшується й тим, що через нього пройшло чимало видатних діячів українського національно-культурного відродження XVII — початкуXVIII століть. Першим серед них слід назвати Кирила Ставровецького (Транквіліона), який близько 1625 року (за іншими відомостями, 1618 року) перевіз до Чернігова свою мандрівну друкарню. Тут і вийшов перший чернігівський друк — «Перло многоцінноє» (1646 року) — збірник віршів і прозових творів морально-учительної тематики. Ставровецький пройшов складний життєвий шлях, характерний для українського інтелектуала першої половини XVII століття: спершу був викладачем у братських школах Львова та Вільна, став провідним діячем Львівського православного братства; у своїх друкованих творах продовжував традиції великого полеміста проти унії Івана Вишенського. Та зрештою сам 1626 року перейшов в унію і як винагороду отримав пост архімандрита Єлецького монастиря, саме тоді захопленого уніатами. Парадоксально, але рік виходу першого чернігівського друку (1646) став останнім роком життя видавця та останнім роком існування його друкарні.

Від часу вигнання уніатів на початках Хмельниччини і до 1669 року монастирем безпосередньо керував славнозвісний Лазар Баранович, колишній професор і ректор Києво-Могилянської колегії. Зібравши навколо себе визначні наукові й культурницькі сили того часу, він зумів перетворити Чернігів взагалі і Єлецький монастир зокрема на справжню «кузню кадрів», яка підготувала безліч церковних діячів, письменників, полемістів, богословів, філософів і навіть майбутніх святих не лише для України, а й для Росії.

1669 року Лазар Баранович висвятив на Єлецького архімандрита колишнього ігумена Київського Братського монастиря і ректора колегії Іоанникія Ґалятовського, вже тоді відомого письменника, проповідника, полеміста. Він уславився як автор проповідей, зібраних у книжці «Ключ разумінія...», збірника оповідань «Небо новоє», написаних тодішньою українською книжною мовою, а також богословсько-полемічних праць польською і німецькою мовами. В Єлецькому монастирі він написав твори «Стара східна церква новій римській», «Алфавіт єретиків», «Відповідь римлянам на фундаменти унії», «Премудрость Божія» (проти аріан), «Душі людей умерлих». Усі ці твори були видані Новгород-Сіверською і Чернігівською друкарнями. Помер Іоанникій Ґалятовський 12 січня 1688 року й похований в Успенському соборі.

Його наступником у сані архімандрита став Феодосій Углицький, майбутній святий. Досі на території монастиря дивом зберігся його дерев’яний будиночок з відповідним різьбленим написом на сволоці. Це найстаріша дерев’яна житлова будівля на всій Лівобережній Україні. 1696 року Феодосій уже в сані архієпископа Чернігівського висвятив нового Єлецького архімандрита Іоанна Максимовича, який доклав багато праці до створення «Чернігівських Афін» — колегії, яка на початку XVIII століття називалася його іменем. А в 1697-1699 роках архімандритом Єлецьким був Дмитро Туптало — майбутній святий Дмитрій Ростовський.

Усі ці ієрархи були відомими книжниками, тож завдяки їхнім старанням монастирська бібліотека стала однією з найбагатших в Україні. Архієпископ Лазар Баранович 1674 року передав до монастиря Євангеліє, позолочений срібний оклад якого дивом зберігся донині і є видатною пам’яткою українського ювелірного мистецтва XVII століття. Серед декоративних елементів окладу бачимо й святительські атрибути з монограмою Лазаря Барановича.

Архімандрити, яких ми вже згадали, вели у монастирі широке будівництво. У 1670—1675 роках споруджено двоярусну, 36-метрової висоти монастирську надбрамну дзвіницю — споруду з відкритим арковим восьмериком дзвона та вишуканим бароковим верхом, але з фортечними бійницями. Тоді ж монастирську територію оточено муром периметром понад 1 кілометр і висотою 4,5 метра. Східний братський корпус збудовано на зламі XVII—XVIII століть, він має традиційну багатокамерну структуру й скромний цегляний декор. До того ж будівельного періоду належать новий корпус настоятеля (тепер зруйнований) та південно-західний корпус келій. Північний корпус келій (старий будинок настоятеля) — унікальна мурована споруда XVI століття, відреставрована в 1954—1958 роках на основі детальних архітектурно-археологічних досліджень з відновленням первісного інтер’єру — дерев’яної стелі зі сволоками, чудових кахляних груб тощо.

На жаль, менше пощастило іншим спорудам монастиря: після його закриття в 1920-х роках іконостас собору спалено, бібліотеку розграбовано і частково спалено. У радянську добу споруди монастирського ансамблю займали якісь випадкові дрібні контори, собор не діяв і руйнувався. Єлецький монастир було включено до складу Чернігівського заповідника, який не міг дати йому ради. Тільки на початку 1990-х років тут утворився жіночий монастир, який поступово відродив духовне призначення і давню красу цього визначного ансамблю.

Під монастирем у товщі Єлецької гори є великий печерний комплекс XI—XVII століть, ще майже не досліджений. Відомо, що 1941 року в цих печерах чернігівські комуністи (мало не весь обком партії) ховалися від німецької окупаційної влади.